Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Головнін насмішкувато глянув на Мура:

— Ось благородні люди, нездатні на віроломство… Але скільки ж днів доведеться чекати відповіді губернатора?

— П’ятнадцять, — сказав японець, навіщось підіймаючи свій жезл. — Проте можливо, що губернатор запитає уряд.

Головнін мовби не здивувався. Обидва начальники і всі їхні зброєносці тепер уважно вдивлялися в його обличчя. Напруживши всю волю, щоб не виявити хвилювання, він відповів тоном спокійним і рівним, наче вів далі попередню приємну розмову:

— На таке довге чекання без ради з офіцерами, що лишились на кораблі, я, звичайно, не погоджуюсь. Залишити у вас офіцера я просто не хочу. Чи начальник не забуває, що перед ним сини могутньої Росії? Чи він не забуває, що в Росії знайдуться сили, які оступляться за нас? Чи начальник не бере на себе занадто велику відповідальність, коли пробує посварити дві держави? Нарешті, чи він знає таке слово: зрада? Заманити беззбройних людей у фортецю і диктувати їм свої умови та погрожувати — це ж зрада.

Моряки «Дианы» всі разом устали. Японець пронизливо скрикнув і вхопився за шаблю. Але в очах у. нього був переляк. Ось чому він двічі пробував вийти з намету. Він боявся, що в ці вирішальні, заздалегідь розраховані хвилини може опинитися в небезпеці його рицарське життя! Оглянувшись на озброєну охорону, він посмілішав і став говорити довго, крикливо, запальчасто, раз у раз згадуючи ім’я посла Рєзанова і знов хапаючись за шаблю…

— Чого він шаліє? — нетерпляче спитав в Олексія Головнін. — Що він доводить?

Олексієве обличчя побіліло, губи й повіки тремтіли:

— Яке нещастя, капітане!.. Ми не підемо звідсіль… Вони нас уб’ють…

— Та говори ж спокійніше…

З усієї довгої начальникової промови Олексій сяк-так переклав лише дві фрази: якщо начальник випустить бодай одного росіянина з фортеці, йому самому розпорють черево. А в усьому винні якісь Хвостов і Давидов…

— Ясно, — сказав Головнін. — Тікаймо!..

Відкинувши присадкуватого списоборця, він вибіг з намету. У фортеці завили й заверещали. Могутнім ударом Хлєбников повалив двох японців. Близько гримнув постріл. На Хлєбникова відразу кинулось щонайменше з десяток солдатів, вони повисли на ньому, силкуючись повалити на землю. Штурман крутнувся на підборі, трусонув плечима, і японці розлетілись в усі боки.

— Молодчага Андрій Ілліч! — крикнув Головнін. — За мною, до шлюпки…

Він вибіг крізь браму. У фортеці вили й верещали ще пронизливіше й лютіше. Постріли заляскотіли тепер дуже часто. Над головою капітана просвистіло кілька куль. Він помилився, гадаючи, що шлях до берега вільний. З неглибокого ярка підвелась численна засідка. Головнін уник удару, вихопив з рук солдата спис, переломив його об коліно і став орудувати уламком, як палицею. Поруч опинився Хлєбников. Він прорвався до свого капітана крізь юрму. Хапаючи з землі каміння, працюючи кулакаїми, сюди ж пробивалися матроси Васильєв і Симонов. Мічмана Мура, матроса Макарова та Олексія на укосі не було видно. Їх схопили ще в фортеці. Але чотирьом таки пощастило вирватися, і берег був тепер зовсім близько…

Щось трапилось у галасуючій, виючій юрмі японців. Переслідування затрималось… Головнін зрозумів: японці побоювались, що в шлюпці є зброя. Яка досада! Адже зброї він не взяв… Але що сталося з шлюпкою? Тепер вона була за добрих п’ять сажнів від води. Головнін побачив укрите водоростями мокре каміння… Отже, був відплив. І виходить?.. Чи міг він припустити, що його маленькому загонові доведеться прориватися до берега з боєм, та ще під час відпливу? Він зупинився на мокрому галечнику. Авжеж, п’ятеро цю важку шлюпку так далеко не просунуть. У них лишалась одна-дві хвилини. Японці вже зрозуміли, що в шлюпці зброї нема, інакше чому б росіянам не кинутись до рушниць?

— Виходить, усьому кінець! — вголос промовив капітан, дивлячись в розгарячені обличчя матросів. Вони стояли поряд з ним, хрипко дихаючи, важко опустивши натруджені руки, втупивши очі в рейд, де чіткий, стрункий корпус «Дианы» наче летів під низькими білими хмарами…

Хвиля блищала на сонці, мов полірована сталь. Зненацька цей блиск рвучко переметнувся, ударив в очі Головніну. Та то вже не був блиск хвилі. Крива японська шабля блиснула просто перед очима капітана.

Дозорні «Дианы» доповіли Рікорду, що в фортеці знялося якесь сум’яття: японські солдати щохвилини то вбігали в браму, то повертались.

Рікорд, Рудаков і інші офіцери поспішили на місток шлюпа. У підзорні труби вони бачили, як виметнулась із брами сполошена юрма, як до шлюпки, залишеної відпливом далеко на березі, одчайдушно, геройськи пробивались четверо росіян, а п’ятий біг їм назустріч, шпурляючи в японців камінням…

Рікорд впізнав і капітана, і штурмана Хлєбникова, що стояли перед смужкою слабкого прибою, перед холодним простором гавані, чекаючи своєї долі. Він бачив, як оточила їх юрма і в сонячному повітрі заблискали шаблі.

До болю стиснувши кулаки, зціпивши зуби, він довго не міг вимовити ні слова. За синюватим, затуманеним скельцем труби. юрма японців повільно відходила. Сонячний берег незабаром збезлюднів. Над стінами фортеці тріпотіли смугасті прапори.

— Негайно до мене, на нараду, всіх офіцерів, — наказав Рікорд. — Діяти треба невідкладно й рішуче.

За хвилину всі офіцери шлюпа зібрались на палубі. Рікорд подумав, що за всі роки його служби на морі лише в Капштадті, в пам’ятну годину втечі, коли на карту була поставлена доля всього екіпажу, отака тиша сковувала цей корабель; але тепер вона була ще тяжча й загрозливіша. Тоді вони все-таки чекали переслідування й відкритого бою. Чи в далекому, чи в близькому, чи в абордажному бою, матрос проти матроса, всі вони готові були вмерти за волю. А тепер не солдати, не воїни були перед ними, — зрадники, які зламали слово честі, потоптали священний закон гостинності. І вони вчинили цей злочин, загарбники, на російській землі. І, напевно, вони справляли легку перемогу… Яка ж це ганьба для воїна — святкувати