Кирило Розумовський - Володимир Іванович Мілько
Останній гетьман України-Гетьманщини в ХVІІІ ст. прожив своє життя далеко не так, як його попередники – володарі гетьманської булави, а як граф і вельможа царського двору. Вже з юних років потрапивши «з багнюки в князі», він цілком і назавжди відірвався від простого люду, з якого вийшов. К. Розумовський ніколи не відчував почуття військової радості з приводу перемоги над ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких походів, не тримав справжньої бойової козацької шаблі в руках. Тому підбиваючи підсумки гетьманування К. Розумовського, можна сказати, що посівши гетьманство з царської ласки, він так і не проявив хисту державного діяча, виразника інтересів України, не піднявся до ролі лідера свого народу.
«Останній гетьман України нічим особливим не виявляв себе. Він вже не уособлював образу завзятих непохитних проводарів народу, кожному слову котрих з доброї волі корився весь народ України, і зовсім не нагадував славетних проводарів українського народу – гетьманів С. Наливайка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, Д. Дорошенка. Сагайдачні й Хмельницькі завжди з’являлись в Україні в часи великих змін, в часи могутнього напруження народних сил, в часи кривавої боротьби народу за свої права. У Наливайках та Сагайдачних народ немовби виявляв і втілював себе самого, свою могутню колективну волю, довіряючи їм свої громадські й державні ідеали. Це були в самому справжньому розумінню слова вожді народу, органічно зв’язані з великим народним цілим. Ось чому тіні їх до цього часу живуть на Україні, в народній поезії, в народних думах та піснях, оповиті поетичнім ореолом… Однак, не зважаючи на все це, К. Розумовський, наскільки міг, намагався бути корисним своїй батьківщині. Не слід при цьому забувати, що виховання його було дуже поверхове, що силою обставин перенесений з хати за шкільну лаву, а з-за неї кинутий у вир блискучого й веселого двора Єлизавети, він не мав, та й не міг мати ніякої серйозної підготовки до адміністративної посади. Там, де ним керували розум та добре серце, там справа завжди йшла на лад. На жаль, гетьман легко підпадав під чужий вплив. Теплов, генеральна старшина й користолюбна рідня, стара мати, що души не почувала в своїх дочках і завжди напоготові була за них вступитись, – всі більше чи менше керували Розумовським і часто намовляли його до таких заходів, які, на жаль, тяжко відбивались на посполитих людях України», – писав про Кирила Розумовського біограф родини Розумовських князь О. Васильчиков.
«Він [Розумовський], – зазначав історик кінця ХІХ – початку ХХ ст. Р. Лащенко, – не мав особливих якихсь талантів, зробившись гетьманом з ласки цариці, в епоху занепаду, почуття народне було вже дуже прибите, коли сам народ вже починав звикати до нових основ і течій, що вривались в його життя. Ненормальність і штучність свого становища К. Розумовський, здається, сам гаразд розумів, особисто вважаючи останнім гетьманом не себе, і ні навіть Апостола й Скоропадського, а Івана Мазепу».
Таким чином, незважаючи на досить суперечливі оцінки діяльності останнього гетьмана України істориками, його ім’я лишається на скрижалях нашої історії не тільки як найтитулованішого українця часів Російської імперії, а, перш за все, через його причетність до тривалих історичних змагань кращих представників українського народу у боротьбі за відродження української державності, тому що ідея української державності пережила століття, надихаючи на боротьбу наступні покоління українців й, зрештою, матеріалізувалася в створенні сучасної незалежної України.
Нащадки останнього гетьмана УКраїни ХVІІІ столІття
Своє величезне багатство, незадовго до смерті, К. Розумовський розділив між своїми дітьми – шістьма синами і п’ятьма дочками. Найбільш відомими були четверо його синів: Олексій, Андрій, Григорій та Іван.
Так, старший син, майбутній граф і сенатор, Олексій Кирилович (1748—1822) народився у Петербурзі. Кирило Григорович подбав про ґрунтовну освіту сина. Після здобуття освіти у створеній батьком для своїх дітей «дитячій академії»[2] (зокрема, одним із його викладачів був відомий німецький історик, ад’юнкт Російської Імператорської Академії наук і мистецтв А. Шлецер), він продовжує навчання в університеті у Страсбурзі. Здобувши європейського рівня освіту, робить блискучу кар’єру при дворі імператриці Катерини ІІ, згодом отримує звання сенатора. Будучи міністром освіти Російської імперії, стає засновником знаменитого навчального закладу для дітей родового дворянства – Царськосільського ліцею під Петербургом; сприяє відкриттю таких навчальних закладів в Україні, як-то Грецького училища в Ніжині, гімназії в Києві, заснуванню Історико-філологічного наукового товариства при Харківському університеті.
Сам він, як і гетьман Кирило Григорович, був великим шанувальником музичного мистецтва: його нотне зібрання, що перейшло в спадщину від батька, дивом уціліло (близько 1700 од. збереження) і зберігається нині в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського (м. Київ).
Після відставки з посади міністра освіти за станом здоров’я, Олексій Кирилович живе у Підмосков’ї, захоплюється ботанікою і засновує у Москві ботанічний сад, патронує Товариство дослідників природи. Олексій Кирилович не полишається осторонь суспільного життя, вступивши до однієї із масонських лож, був обраний віце-президентом Всеросійського біблейського товариства.
Останні роки життя О. Розумовський мешкав в Україні, у м. Почеп Мглинського повіту, яке отримав у спадок від батька.
Олексій Кирилович Розумовський був одружений із Варварою Петрівною Шереметьєвою, донькою графа Петра Борисовича Шереметьєва. І хоча у подружжя було п’ятеро дітей, цей шлюб розпався і решту свого життя Олексій прожив із Марією Михайлівною Соболевською, яка народила йому дев’ятеро дітей, що вважались позашлюбними. Імператор Олександр І надає їм дворянство та прізвище Перовські. З цього роду походить відома «революціонерка-народниця», яка у березні 1881 р. брала безпосередню участь у вбивстві імператора
