Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

п. 10. Органи Союзу: Головна Рада, Управа, Ревізійна Комісія і Суд Національної Чести.

Дня 12 липня 1927 р., відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано Управу в такому складі: голова – М. Сціборський; заступник голови – д-р Козак; секретар – д-р С. Нижанківський; організаційний референт – д-р С. Чернявський; політичний референт – Н. Нововірський, В постановах Зборів зазначено, що одною з найважливіших справ е висвітлення й остаточне зформулювання ідеологічних засад та визначення напрямних української національної політики. Цю роботу можна виконати тільки через скликання спеціяльної Конференції або Конґресу українських націоналістів. На таку конференцію повинні бути запрошені організації, що є членами Союзу й організації, близькі йому своєю ідеологією, а крім цього теж окремі особи, які з виправданих причин не є членами жадної з українських націоналістичних організацій, але своєю дотеперішньою працею заслужилися для українського націоналізму. Завданням Конференції чи Конґресу має бути:

1. Остаточне зформулювання української націоналістичної ідеології і визначення шляхів української національної політики та відношення українського націоналістичного руху до існуючих українських ідеологічно-політичних організацій;

2. Створення нової української націоналістичної організації, яка об'єднала б усі співзвучні націоналістичні елементи як за кордоном, так і в Краю на базі одної організаційної схеми.[17]

Як напрямні своєї діяльности „Союз Організацій Українських Націоналістів” визначив:

1. Активна підготовка вищезгаданої Конференції чи Конґресу;

2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об'єднування українських націоналістів з усіх земель України, що мало б бути першим етапом революційно-конструктивної, соборно-державницької чинности;

3. Дотримання виразно ворожого становища до окупаційних режимів на українських землях, а тим самим і до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на котрийсь із окупаційних режимів;

4. Ведення рішучої акції проти політичних груп, які прибирають назву „націоналістичні”, а разом із тим провадять особисто-авантюрницьку або угодовецьку діяльність, провокуючи й компромітуючи націоналістичний організований рух;

5. Розбудовувати далі українські націоналістичні організації на всіх теренах.

Союз Українських Націоналістів

Створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” було великим кроком уперед в об'єднуванні окремих націоналістичних організацій в одну. Все ж, остаточне злиття залишено майбутньому Конґресові українських націоналістів, а „Союз Організацій Українських Націоналістів” створено тільки як координаційний центр, із збереженням організаційної самостійности й окремішности ЛУН і ГУНМ та їх клітин.

Більший крок у напрямку об'єднання, аніж централі ЛУН і ГУНМ, зробили клітини обох цих націоналістичних організацій у Брні на Моравії. В дні 28 січня 1928 р. вони відбули спільні сходини, на яких ствердили, що існування на тому самому терені двох окремих націоналістичних організацій з ідентичними цілями є зайве, а подекуди навіть шкідливе. З уваги на це сходини одноголосне прийняли постанову про злиття обох цих організацій в одну, під назвою „Союз Українських Націоналістів”. На цих сходинах були присутні також; націоналісти, які до того часу не входили до жадної з названих організацій, хоч і цілковито поділяли думку про завдання цих організацій та схвалювали їхню діяльність. Щоб не залишатися надалі поза організацією, вони зголосили своє приступлення до новоствореного Союзу.

На сходинах обрано Управу Союзу в такому складі: Микола Байко – голова, Осип Яхницький – заступник голови, Володимир Пеленський – секретар, Дмитро Мачай – пресовий референт, Остап Буринський – скарбник, Андрій Швець і Андрій Шкварок – виділові.[18]

Тим самим шляхом, що ЛУН і ГУНМ у Брні, пішли українські націоналісти й у Берліні. Там діяла окрема секція ЛУН, але поза нею залишалася ще деяка кількість українських націоналістів, які були членами інших націоналістичних організацій – ГУНМ та УВО. Після створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” усі націоналісти в Берліні ухвалили об'єднатися в одній спільній організації – в „Союзі Українських Націоналістів”, щоб доцільніше повести працю як серед української еміґрації, так і серед німецького загалу, Новостворений „Союз Українських Націоналістів” повинен був бути тільки переходовим звеном до організації українських націоналістів, що її мав покликати до життя заплянований конґрес українських націоналістів.

Установчі Збори „Союзу Українських Націоналістів у Німеччині” відбулися 25 червня 1928 р. в Берліні. До складу Управи були вибрані: Сидір Чучман – голова, С. Тимчук – заступник голови і скарбник, П. Кожевників – секретар, інж. М. Селешко – запасний член. Завданням нової організації визначено: вести націоналістичну пропаґанду серед українців та інформативно-політичну роботу серед чужинців на терені Німеччини; поширювати націоналістичну пресу; відбувати періодичні дискусійні сходини; вести підготовку до заплянованого Конґресу Українських Націоналістів.[19]

Невдача визвольної боротьби українського народу 1917-20 років вигнала на чужину порівняно велику кількість українців. На чужині опинилися уряди Української Народньої Республіки та ЗУНР, рештки наддніпрянської і галицької українських армій та загал політичних і громадських діячів періоду Визвольних змагань.

В нових умовах творяться скрізь, де опинилися українські вигнанці, нові українські установи, товариства, організації, розвивається далі й політична праця.

Рештки української наддніпрянської армії опинилися головно в таборах полонених у Польщі, що з них найбільшим був табір у Тарнові. Польське містечко Тарнів (недалеко від Кракова) стало теж осідком і уряду УНР. Але тут, у Польщі, були дуже малі можливості розвитку політичного, а то й культурно-громадського життя українських еміґрантів, бо Польща, хоч формально союзник УНР, дивилася кривим оком на зростання будь-якого українського громадського життя і його явно або приховано припиняла.

Західньоукраїнський уряд (уряд ЗОУНР, очолений диктатором д-ром Є. Петрушевичем) опинився у Відні. Тут була безмірно більша свобода дії, аніж та, що її мав уряд УНР у Польщі. Тому у Відні досить широко починає розвиватися громадське і, насамперед, політичне життя української еміґрації. Проте у Відні не було так багато українських еміґрантів. Тут опинилися переважно старші галицькі політики та частина студійної молоді.

Найбільше українських еміґрантів опинилося на території Чехо-Словаччини. Уряд Чехо-Словаччини поставився до українських вигнанців досить прихильно і дав їм порівняно велику свободу громадської та політичної діяльности. Тому саме на території Чехо-Словаччини почало найбуйніше розвиватися громадське і політичне життя української еміґрації, як західньоукраїнської, так і наддніпрянської.

Але партійно-політичні діячі, хоч багато дечого загубили по дорозі, тікаючи на чужину, то, на жаль, нічогісінько не загубили з партійної сварні, гризні та партійницького підходу до національних справ. Увесь цей крам перевезли вони на еміґрацію. Це лягло важким прокляттям на громадсько-політичне життя української еміґрації. Тим більше, що болюча невдача визвольної боротьби залишила і так своє важке тавро на стомлених душах, викликавши огірчення й озлоблення, а