В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Артилерійський вогонь на подібній відкритій місцевості, де можна вільно пересуватися, має цілком інший фізичний і моральний вплив, ніж у населених пунктах чи на позиції. Отож, я вмить переметнувся через лінію вогню і опинився в Монші, вкритому суцільним шрапнельним градом. Злива куль, вигорілих снарядів й запальників із сичанням періщила по гіллі фруктових дерев у здичавілих садах, ляскала об мури.
У бліндажі в одному з садів я побачив своїх ротних товаришів Зіверса і Фоґеля; вони розвели високе багаття і, схилившись, сиділи над очисним вогнем, щоб знешкодити дію хлору. Я склав їм товариство у цьому занятті, аж поки вогонь не згас, а тоді траншеєю № 6 рушив допереду.
Пробираючись поволі, я розглядав дрібну живність, що, вбита газом, у великих кількостях лежала на дні траншеї, і думав собі: «Зараз, напевно, знов почнеться загороджувальний вогонь, і якщо ти й далі так плестимешся, то сидітимеш тут без прикриття, як миша в мишоловці». Та все одно піддався своїй невиправній флегмі.
І справді, так і сталося: всього за п'ятдесят метрів від ротного бліндажа я потрапив під новий, ще несамовитіший вогонь, при якому здавалося абсолютно неможливим навіть цей коротенький відрізок подолати неушкоджено. На щастя, тут же поряд я помітив нішу, що їх викопували в стінах траншей для звістових. Три штольневі рами — що ж, небагацько, та все ж ліпше, ніж нічого. Тож я втиснувся в нішу і перечікував, доки негода мине.
Я, здається, вишукав найвітряніший закуток. Легкі снаряди й важкі кульові міни, пляшкові міни, шрапнель, «калатала», гранати всілякого роду — годі було вже відрізнити, що там реве, гарчить і бахкає. Згадався той простодушний капрал в лісі під Лез Епаржем і його вигук: «Що то за штучки такі?»
Час від часу вуха геть закладало від суцільного, супроводжуваного вогняними спалахами пекельного гуркоту. А по тому безперервне різке сичання знову створювало враження, що сотні фунтів заліза свистять одне за одним з неймовірною швидкістю. Іноді з коротким, важким поштовхом влітав «сліпець» — нерозірваний снаряд, — так що земля довкола стрясалась. Шрапнелі лускали тузінями, ніжно, мов хлопавки, розсипаючи свої кулі густими хмарками, а вигорілі оболонки з шипінням опадали за ними. Коли поблизу влучав снаряд, осипалось і кришилось сміття, а осколки зі свистом врізалися в землю.
Та ці звуки легше описати, ніж витримати, бо кожен окремий звук шкваркого металу сприйняття пов'язувало з ідеєю смерті, тож я сидів у своїй норі, затуливши долонями очі, в той час як в уяві проносилися усі можливі способи ураження. Мені здається, я знайшов порівняння, що досить влучно передає особливе відчуття того становища, в якому я, як і кожен солдат цієї війни, так часто опинявся: уявіть, що вас дуже міцно прив'язали до стовпа, і якийсь чолов'яга, розмахуючи важезним молотом, постійно погрожує вам. Молот то віддаляється при замаху, то свистить майже над самою головою, потім гатить у стовп так, що аж тріски летять — достоту це відповідає тому відчуттю, яке переживаєш, опинившись поза укриттям в осерді важкого обстрілу. На щастя, в мене завжди було якесь підспудне відчуття певності, оте «все якось владнається», що його відчуваєш у грі, і яке, навіть нічим не виправдане, все-таки діє заспокійливо. Тож і цей обстріл закінчився, і тепер я міг з неабияким полегшенням продовжити свій шлях.
На передовій люди були зайняті тим, що, відповідно до стільки разів тренованої «поведінки під час газової атаки», змащували свої рушниці, цівки яких геть почорніли від хлору. Фенрих із жалем показав мені свою новісіньку портупею, що втратила сріблястий полиск і прибрала зеленаво-чорного вигляду.
Позаяк у противника все залишалося спокійно, я знов відійшов з моїми підрозділами. В Монші ми побачили багато отруєних газом, що сиділи перед відділком: вони стискали руками боки, стогнали й задихалися, а з очей у них лилась якась патока. Справа була аж ніяк не невинна, бо декотрі через кілька днів сконали в жахливих муках. Нам випало витримати газову атаку чистим хлором — отруйним газом, що роз'їдає і випалює легені. Від того дня я постановив більше ніколи не виходити без протигазу, бо досі часто з неймовірною легковажністю залишав його в бліндажі, використовуючи бляшанку з-під нього як контейнер для бутербродів. Щойно побачене стало для мене добрим уроком.
На зворотному шляху я зайшов щось купити до їдальні другого батальйону й застав там засмученого молодого підсобника посеред купи понівеченого добра. Снаряд пробив стелю і вибухнув у крамниці, перетворивши її скарби на місиво з мармеладу, витеклих консервів та зеленого мила. З прусською ретельністю він саме підбивав втрати у розмірі 82 марки, 58 пфеніґів.
Увечері мою чоту, що досі лежала відгалужено на другій позиції, через небезпечне бойове становище переправили в село й розмістили в копальні. Ми намостили собі в численних нішах ложа й розвели велетенське вогнище, дим від якого виходив крізь шахту колодязя, на превелике роздратування деяких ротних кухарів, що мало не душилися нагорі, піднімаючи відра з водою. Оскільки нам видали міцний ґроґ, ми посідали навколо вогнища на крейдяних брилах, співали, пили й курили.
Опівночі на бойовій дузі під Монші розпочався пекельний спектакль. Бамкали десятки сигнальних дзвонів, торохкотіли сотні гвинтівок, безперервно злітали зелені та білі ракети. Відразу після цього почався наш заслінний вогонь, бахкали важкі міни, тягнучи за собою шлейфи вогненних іскор. Скрізь, де тільки в цьому сум'ятті руїн причаїлася людська душа, розлягався протяглий крик: «Газова атака! Газова атака! Гази! Гаази! Гааази!»
У сяйві ракет сліпучий потік газу сочився крізь чорні зубчасті обриси кам'яних руїн. Сильний запах хлору відчувався теж і в копальні. Ми розклали на
