В сталевих грозах - Ернст Юнгер

Одного вечора в Круазілі я раптом відчув охоту переїхатись туди верхи. Наказав осідлати коня, і незабаром містечко вже лежало позаду. То був травневий вечір, неначе створений для подібного виїзду. Конюшина важким бордовим килимом лежала на облямованих заростями білого терену галявинах, а на в'їзді до села в присмерку палали велетенські канделябри квітучих каштанів. Я поїхав через Булькур і Екус, навіть не підозрюючи, що двома роками пізніше мені доведеться через до невпізнання змінений краєвид йти у наступ на страхітливі руїни цих сіл, що того вечора так мирно лежали серед пагорбів та ставків. На невеличкій станції, яку я тоді інспектував, цивільні розвантажували газові балони. Я привітався і дивився, як вони працюють. А невдовзі вже переді мною виринула і знайома хатка з брунатно-червоним дахом, помереженим круглими плямами моху. Я застукав у віконниці, вже закриті.

«Qui est là?»

«Bon soir, Jeanne d'Arc!»

«Ah, bon soir, mon petit officier Gibraltar!»[11]

Мене прийняли так гостинно, як я того й сподівався. Прив'язавши коня, я увійшов: довелося розділити вечерю — яйця, білий хліб з маслом, які лежали апетитно розкладені на капустяному листку. За таких обставин не чекають припросин, а відразу беруться до діла.

Все би було дуже гарно, якби потім, коли я знову вийшов надвір, переді мною не спалахнув ліхтарик і польовий жандарм не завимагав документів. Мої розмови з цивільними, уважність, з якою я розглядав газові балони, моя незрозуміла поява в цій мало зайнятій військами місцевості — все це збудило підозру в шпигунстві. Звісно, я забув свою солдатську книжку, і мене повели до «короля Кеану», який, як звично, все ще засідав за круглим столом.

А там розумілися на таких пригодах. Мене признали й дружньо прийняли в товариство. Цього разу король постав переді мною в іншому світлі; було вже пізно, й він розповідав про тропічні праліси, де довго керував будівництвом залізниці.

16 червня генерал знову відпустив нас до наших з'єднань, після невеличкої промови, з якої ми виснували, що на Західному фронті готується великий наступ противника, чиє ліве крило, ймовірно, опиниться приблизно навпроти нашої позиції. То була битва на Соммі, що вже тінню лежала на нас. Вона мала ознаменувати закінчення першого й найлегшого періоду війни; відтак ми вступали в нову війну. Дотепер ми, навіть про це не здогадуючись, були свідками й учасниками спроби виграти війну в застарілих польових битвах — і провалу цих намагань позиційної війни. Тепер же нам належало спізнати матеріальну війну з усім її велетенськими затратами людей і техніки. А їй, своєю чергою, наприкінці 1917 року прийшла на зміну війна механічна, яка, щоправда, так і не встигла вповні показати своє обличчя.

Те, що щось уже висить у повітрі, ми збагнули, повернувшись у полк, бо товариші розповідали про зростання неспокою на ділянці. Англійці двічі, правда, безуспішно, висилали проти відрізку «С» бойовий патруль. Ми відімстили після артилерійської підготовки атакою трьох офіцерських патрулів на так званий окопний трикутник, взявши при цьому полонених. За час моєї відсутності Ветьє шрапнельною кулею поранило в плече, та він невдовзі після мого прибуття знову перебрав командування ротою. Змінився тим часом і мій бліндаж, — внаслідок прямого влучання він зменшився наполовину. Під час згаданих патрульних вилазок англійці закидали його ручними гранатами. Моєму заступникові вдалося якось протиснутися через світлову шахту, а от його ординарець загинув. Великі брунатні плями розбризканої крові ще виднілися на дошках обшивки.

20 червня я дістав завдання підслухати біля ворожої траншеї, чи не зайнятий противник мінуванням, отож ми з фенрихом Вольґемутом, єфрейтором Шмідтом і стрільцем Партенфельдером опівночі перелізли через наші, доволі високі загороди з колючого дроту. Перший відрізок ми пройшли схильцем, а тоді поповзли, тримаючись разом, густо зарослою смугою поміж позиціями. В голову полізли якісь дитячі спогади з Карла Мая, коли отак на череві я посувався росистою травою і будяковими хащами, боязко намагаючись уникати бодай найменшого шереху, бо за п'ятдесят кроків спереду чорною рискою з напівтемряви проступала англійська траншея. Черга віддаленого кулемета заляскала майже прямовисно довкола нас; час від часу в небо злітала ракета, кидаючи холодне світло на цей непривітний клапоть землі.

Раз за нами щось жваво зашаруділо. Між окопами промайнули дві тіні. Поки ми лаштувались накинутися на них, вони вже безслідно щезли. Відразу потому грім двох ручних гранат в англійському окопі дав нам знати, що ми перетнулися з нашими. Ми повільно поповзли далі.

Раптом рука фенриха уп'ялася мені в плече: «Увага справа, зовсім близько, тихо, тихо!» Одразу ж, за десять кроків справа від нас, я почув голосне шарудіння в траві. Ми збилися з напряму й повзли тепер уздовж англійського дроту; мабуть, ворог зачув нас і тепер вийшов з окопів обстежити нічийну смугу.

Незабутні такі миті під час нічних вилазок. Око й вухо напружені до краю, все ближче шарудіння чужих ніг у високій траві набуває несамовитої гучності. Дихання стає переривчасте; доводиться стлумлювати бажання кашлянути. З тихеньким металевим поклацом відходить запобіжник пістолета — звук, що ножем пронизує нерви. Зуби скрегочуть на шнурі запалу ручної гранати. Сутичка буде коротка і вбивча. Тремтиш від двох навальних відчуттів: крайнього збудження мисливця і страху дичини. Ти сам — весь світ, до решти всотаний темним, жахливим настроєм, що навис над порожнім тереном.

Вервиця розмитих постатей виринула зовсім близько, вітер доніс шепіт. Ми повернули голови, я почув, як баварець Партенфельдер закусив лезо свого кинджала.

Вони зробили ще кілька кроків у наш бік, а тоді заходились коло дроту, так і не помітивши нас. Ми дуже повільно, не спускаючи з них очей, поповзли назад. Смерть, що вже стояла між сторонами в гарячковому очікуванні, розчаровано відступила. За якийсь час ми підвелися на повен зріст і пішли далі, аж поки живі-здорові не дістались до нашого відрізка.

Щасливий кінець цієї вилазки надихнув нас на думку взяти бранця, і ми постановили наступного вечора знову вибратися. Тому по полудні я саме приліг відпочити, коли зненацька грімкий вибух змусив мене зірватися на рівні. Англійці випустили по нас кульові міни, які, попри негучний звук при запуску, були такі потужні, що їх осколки завиграшки зрізали підпори обшивки завтовшки з дерево. Клянучи все на світі, я сповз зі своєї «кушетки» й кинувся в окоп, але, завидівши, як над ним плавною дугою знову летить чорна куля з руків'ям, із криком «Міна зліва!» пірнув у найближчу штольню. Мінами усіх можливих розмірів і видів нас у наступні тижні частували так рясно, що вже стало