В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Отож уночі я знову з трьома супутниками скрадався поміж траншей. Ми по-тюленячому, спираючись на пальці ніг і лікті, підібралися впритул до англійського загородження і зачаїлися там в поодиноких віхтях трави. За якийсь час з'явилося кілька англійців, що тягли котушку дроту. Вони зупинились просто перед нами, поклали котушку на землю і заклацали ножицями, пошепки перемовляючись. Ми сповзлися докупки й ледь чутно похапцем почали радитися: «А тепер гранатою — і на них!» «Чоловіче, їх же четверо!» «Та з них саме клоччя лишиться!» «Не базікай!» «Тихо, тихо!» Моє застереження запізнилось; підвівши голову, я побачив, що англійці, мов ящірки, шугнули під свій дріт і зникли в окопі. Тим не менш, стало якось маркотно. Від думки: «Зараз як влуплять з кулемета» в роті з'явився ледь пріснявий присмак. Такі побоювання зародилися й в інших. Голосно брязкаючи зброєю, ми відповзли назад. В англійському окопі пожвавішало. Тупіт, шепіт, перебіжки. Цшшшш…світлова ракета. Довкола стало ясно, як вдень. Ми намагаємось сховати голови в куцих кущах трави. Нестерпні моменти. Хочеться крізь землю запастися й опинитися будь-де інде, лиш не за десять метрів від ворожого посту. Ще одна. Дзень! Дзень! Безпомильно знайомий різкий, оглушливий виляск кількох випущених з найближчої відстані рушничних пострілів. Оп-ля! Нас викрито!
Незважаючи вже ні на що, голосним криком заохочуючи себе до втечі заради життя, ми підхопилися і під вогнем, що зливою накрив нас, кинулись до нашої позиції. Після кількох перебіжок я перечепився і повалився в невеличку, майже пласку вирву від снаряда, тоді як решта троє, вирішивши, що мені кінець, пронеслися повз мене. Я щосили втиснувся в землю, втягнув голову й ноги й лежав так під пострілами, що свистіли наді мною у високій траві. Не менш неприємними були й тліючі грудки магнію, що осипалися з освітлювальних ракет і догоряли почасти зовсім близько, так що я намагався відмахуватися від них картузом. Поступово стрілянина вщухла, і ще за чверть години я, спершу поволі, а тоді притьмом, скільки в ногах було сили, майнув до сховку. Оскільки місяць тим часом зайшов, я швидко втратив будь-яку орієнтацію і вже не розумів, де німецька, а де англійська сторона. На обрії не стриміла навіть характерна розвалина млина в Монші. Вряди-годи то з одного, то з другого боку над самою землею зі страхітливою точністю пролітала куля. Врешті-решт я заліг у траву й вирішив дочекатися світанку. Раптом просто коло мене зачувся шепіт. Я знов налаштувався до бою і, як обережний чоловік, видав кілька природних звуків, за якими неможливо було розпізнати, чи я німець, чи англієць. На перший же англійський вигук я вирішив відповісти ручною гранатою. На мою радість виявилося, що переді мною свої, які власне знімали ремені, аби відтягнути на них моє тіло. Ми ще часинку посиділи разом у вирві, тішачись, що бачимося знов. А тоді вирушили до нашого окопу, куди й повернулися щасливо після тригодинної відсутності.
Вранці о п'ятій мені знову треба було на окопну службу. На відрізку першої чоти я побачив перед бліндажем фельдфебеля Гока. На висловлене мною здивування, що бачу його о такій ранній порі, він відказав, що чатує на велетенського щура, який своїм шарудінням й нічними трапезами не давав йому спати. При цьому він раз-по-раз зиркав на свій сміховинно крихітний бліндаж, який він охрестив «віллою Леберехта Гюнхена[12]».
Стоячи отак поряд, ми зачули якийсь глухий постріл, який, утім, не означав нічого особливого. Гок, якого попереднього дня мало не вбило великою кульовою міною, а тому страшенно наляканий, прожогом кинувся до входу найближчої штольні, притьмом з'їхав на задку перші п'ятнадцять східців, а ще через решта п'ятнадцять — тричі перекинувся сторчголов. Я стояв угорі на вході й від реготу забув про всі міни та штольні, коли зачув, як бідолашна жертва, дошкульно потираючи різні частини тіла й намагаючись вправити вивихнутий великий палець, нарікає на так болісно перерване полювання на щура. Бідолаха також зізнався мені, що вчора якраз сидів за вечерею, коли його накрило міною. Не досить, що всю їжу засипало піском, то він ще при цьому доволі боляче скотився сходами. Він щойно прибув з дому й ще не звик до нашого грубого тону.
Після цієї пригоди я подався до свого бліндажа, однак і сьогодні мені не судилося солодко подрімати. Від самого ранку нашу траншею з усе коротшими проміжками закидували мінами. Коло полудня мені це набридло. Разом з іще кількома людьми я налаштував наш міномет системи Ланца й відкрив вогонь по ворожій траншеї — то була, щоправда доволі немічна відповідь на потужні снаряди, якими так щедро частували нас. Обливаючись потом на розжареній червневим сонцем глині, ми сиділи навпочіпки в невеличкій заглибині й посилали ворогу міну за міною.
Та позаяк англійці навіть вусом на це не вели, ми з Ветьє підійшли до голосника, і, як слід поміркувавши, послали такий клич на допомогу: «Гелена плюється в нашу траншею, грубезні кавалки, потрібно картоплі, великої і малої!» До такої абракадабри ми зазвичай вдавалися, коли була небезпека, що ворог підслуховує; втім, уже скоро надійшла втішна відповідь старшого лейтенанта Дайхмана, що зараз виступить грубий вахмістр з підкрученими вусами ще з одним малим хлопцем, й тут-таки перша з наших двоцентнерових мін з нечуваним ревом влетіла до ворожого окопу, під супровід групового вогню польової артилерії, так що решту дня ми мали спокій.
Та вже наступного полудня цей танок набрав ще шаленіших обертів. З першим вибухом я рушив підземним переходом до другого окопу, а звідти — у траншею, де був встановлений наш міномет. Ми вели вогонь таким чином, що на кожну кульову міну, що летіла на нас, відповідали з міномета. Після того як ми обмінялись отак приблизно сорока мінами, вороже наведення, здавалось, взялося особисто за нас. Кілька снарядів незабаром ударило справа, кілька зліва від нас, що, проте, не переривало нашої діяльності, аж поки один з них не полетів простісінько на нас. Ми ще встигли в останню мить смикнути за пускову линву, а тоді чимдуж кинулися навтьоки. Тільки-но я приземлився в багнистому, обплутаному дротом окопі, як ця потвора лупнула прямо позаду мене. Несамовитою ударною хвилею мене перекинуло через жмут колючого дроту в якусь повну зеленавої багнюки вирву, одночасно засипавши зливою твердих грудок глини. Напівоглушений і безтямний, в який бік іти, я підвівся. Штани і чоботи були подерті колючим дротом, лице, руки
