Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

— Я б хотів побачити цю країну, — казав Рікорд, пильно вдивляючись у південний бік океану. — Хіба не дивно, справді, що стільки років вона захована від очей наших вчених і моряків? Можливо, що Нагасакі — лише показне місто, а в центрі, всередині країни, все виглядає інакше, багатше або бідніше, ніж у Нагасакі, і, можливо, чимало довелося б побачити дивних звичаїв та законів, ремесел, картинок побуту, мистецтв…

— Все це спокусливо, звичайно, — погоджувався Головнін, — але в нас інше завдання, Петре…

Цей рейс нічим не був схожий на недавній похід у південних широтах. Тоді шлюп при першій же змозі вбирався у всі свої паруси, і радісно було лічити пройдені милі, і так приємно відзначати на карті залишені за кормою, можливо ворожі, загрожуючі погонею острови…

Тепер «Диана» повільно блукала поміж рифами і скелями, в протоках, схожих на ущелини, боролась з могутніми, мінливими течіями, з холодними шквалами, що раптово налітали з Охотського моря, або довгі години обережно скрадалась у тумані.

Один по одному, в чітких обрисах острови лягали на карту: Расєва, Ушисір, Кетой, Сінсіру, два Чирпої, Медантор, західний бік Урупу…

Якийсь невідомий острів вирізьбився з туману на південний захід від Урупу, відокремлений від іншого, ще далі на південь розташованого, широкою протокою. Головнін перевірив за картою Броутона, однак відповіді не дістав. Броутон не був певен, протока це чи затока? «Диана» наближалась до берега, і незабаром там, де два острови ніби роз’єднувалися, капітан побачив на низькій перемичці якісь будівлі… Виходить, тут не було протоки: перешийок з’єднував північні краї острова Ітурупу. Будівлі та байдари біля самого берега належали, звичайно, курільцям. Таку Зуртріч не можна було знехтувати: курільці докладно розкажуть про острів, і це полегшить опис… Уже недалеко від берега Головнін наказав стати на якір. Він кликнув штурманського помічника Новицького, ретельного, досвідченого моряка, і, показавши на берег, звелів спустити шлюпку.

— Візьміть з собою чотирьох озброєних матросів. Це про всяк випадок. При зустрічах не допускайте найменшої грубості. Розпитайте у курільців про острів якнайдокладніше…

Наче з-під руки в Головніна, нечутно, несподівано виринув мічман Мур. Після втечі корабля з Капштадта Мур всіляко намагався заслужити похвалу від свого начальства, навіть прислужувався й підлабузнювався, і капітан уже намірявся списати його з шлюпа в Петропавловську, але Мур здавався таким розгубленим і жалюгідним, так слізно просив і благав, що капітан змінив рішення, застерігши:

— Служити, а не прислужувати. Зрозуміли? Я постараюсь перевірити вас на серйозних завданнях.

Мур іноді казав, що ніби з нетерпінням жде цих серйозних завдань. Тепер він стояв перед Головнішім, помітно схвильований, з тремтячими тонкими губами, з тим невловно-мінливим обличчям, яке буває у декотрих людей, коли вони водночас і зважуються, і бояться, і силкуються приховати цю зміну почуттів від сторонніх очей.

— Насмілюсь звернутися, пане флоту капітан… І просити вашого дозволу піти разом із штурманським помічником Новицьким у цю розвідку…

— А що ж? Гаразд… — погодився Головнін. — Особливої небезпеки нема: по-перше, це курільці, наші друзі, по-друге, в разі несподіванок, ми напоготові…

Шлюпка відпливла від борту «Дианы» і хутко помчала до селища. Там, на низькому березі, заметушились люди. Вони зсунули на воду велику байдару, на яку сів цілий загін, і байдара пішла навперейми шлюпці.

— Або це привітна зустріч, — роздумливо мовив Рікорд. — Або небезпека…

— Спустити ще одну шлюпку! — наказав Головнін, — Мічмане Якушкін, ви йдете зі мною. З нами — четверо озброєних гребців.

— Дозвольте мені… — озвався Рікорд.

— Ні, ви заступаєте на шлюпі командира.

Хоч і швидко наближалась шлюпка до берега, він, здавалось, весь час віддалявся. Оглянувшись на корабель, Головнін у думці подякував Рікорду: «Диана» вибрала якір і обережно посувалась у глиб затоки.

Але де ж поділися Мур, Новицький та чотири матроси супроводу? Шлюпка їхня лежала за смужкою слабкого прибою, на кам’яному осипу, а мічмана й супутників його не було видно ніде. «Може, їх запросили в один: і куренів? — подумав Головнін. — Це означало б привітну зустріч…»

Він спрямував шлюпку у вузеньку бухточку і перший ступив на дзвінкучий, обсипистий гравій берега. Сходячи по ньому на невеличкий узгірок, він зрозумів, чому не побачив здалеку своїх посильних: просто вони спустилися за вал гравію, нагромадженого прибоєм.

У видолинку за валом він побачив усю послану групу. Новицький і четверо матросів стояли на плоскому виступі кам’яної плити, тримаючи зброю напохваті і, видимо, намагаючись приховати свою готовність до бою. Один з матросів курив; Новицький безтурботно усміхався і, весь захоплений тим, що діялось, навіть не розчув, як під ногами Головніна скрипів і подзвонював гравій…

На спадистому укосі розташувався табір наметів. Неподалік від табору, біля самого валу, капітан побачив мічмана Мура. Якимсь особливо маленьким, скуйовдженим і жалюгідним виглядав у ці хвилини Мур. Просто перед ним, за три кроки, стояв такий же маленький, бронзоволиций японець, у довгому халаті з наплічниками, з двома кривими шаблями по боках. Два десятки японських солдатів ніби чекали в ці секунди команди свого офіцера. Захищені панцерами, озброєні шаблями, вони тримали рушниці напоготів. У повітрі чути було гострий запах сірки… В руках у солдатів димилися запалені гноти…

Влітку 1810 року з тринадцятого курільського острова Расєва до Ітурупу вийшла велика навантажена байдара; в ній їхало п’ятнадцять чоловік: семеро мужчин, шість жінок і двоє дітей.

Вантажу на байдарі було небагато: кілька десятків шкур морської видри, нерп’ячі й тюленячі шкіри, невеликий згорток лисячого хутра та окремо, дбайливо упаковані, орлині крила й хвости.

То була група мисливців-курільців, російських підданих, і пливли вони на південь, сподіваючись знайти на якомусь з островів японське селище, щоб проміняти свій крам на рис, халати, тютюн, хустки… Ці японські селища на островах то виникали, то зникали; надовго японці тут не оселялись: вони чудово знали, що сваволили на чужій землі.