Марко Вовчок - Т. М. Панасенко
Як згадували знайомі сім’ї Лобачів-Жученків, єдина людина з александровських інтелігентів, що часто бувала в них, – це завідувач двокласної школи учитель Калінін. Але дуже частими й бажаними гостями були місцеві селяни, з якими Марія Олександрівна подовгу розмовляла. Письменниця вміла слухати оповіді своїх співрозмовниць про їхнє життя, негаразди, тяжку долю та злидні. Знайомим селянам Марія Олександрівна й Михайло Дем’янович завжди помагали. Якщо треба було допомогти з улаштуванням на службу, щось порадити в юридичних справах, потурбуватися про дитину, що поїхала в місто, або просто поділитися грошима, Лобачі-Жученки завжди простягали руку допомоги. Часто в будинок до Лобачів приходили селянські діти. З ними Марко Вовчок швидко знаходила спільну мову, щось їм розповідала, читала казки, пригощала смачненьким.
Страшенно тяжкий час…Минуло вже три роки служби Бориса Михайловича на Далекому Сході, і він вирішив скористатися правом на шестимісячну відпустку, щоб навідати батьків. Улітку 1903 року Борис із дружиною і трьома дітьми повертається в Росію, і вони разом їдуть до батьків в Александровське. Борис був у відпустці, але знав, що війна з Японією неминуча, тому його можуть будь-якої хвилини послати на Далекий Схід. Перебуваючи в Петербурзі, Борис Михайлович часто зустрічався з Богданом, допоміг йому влаштувати зустріч із сином Богданом від першого шлюбу, очікував переводу на Балтійський флот. Наказ про призначення Бориса Лобача-Жученка на Балтійський флот був підписаний у грудні 1903 року. Син запрошував батьків приїхати до них у Петербург, бо діти скучили за бабусею й дідусем, а мати зможе в столиці ще й зустрітися зі старими знайомими й, може, владнати якісь літературні справи.
Навесні 1904 року в родині Бориса Михайловича народжується син, якого назвали Михайликом. Розповідаючи батькам у листі про цю радісну подію, Борис також повідомляв, що він заробляє до 400 карбованців на місяць кореспонденціями в газеті «Биржевые ведомости» (там друкувалися статті Б. Лобача-Жученка з морських питань за підписом «Б. Л.» та «Л.»). У цій газеті постійно працював і Богдан Маркович, який писав фейлетони на суспільно-побутові теми, підписуючись псевдонімом Богданов М. Марію Олександрівну в цей час хвилювала доля іншого онука, Юрія (син Богдана), якого вона не знала й ніколи не бачила, але який зараз воював із японцями на «Рюрику». Вона просить Богдана надіслати їм добру карту воєнних дій і зауважує: «Страшенно тяжкий час. Якось не дихається…» У серпні 1904 року під час бою ескадри владивостоцьких крейсерів з японською ескадрою було пошкоджено крейсер «Рюрик», і його потопив свій екіпаж. Інженера-механіка Юрія Марковича разом з іншими 625 членами екіпажу підібрали з води японці, і він потрапив у полон.
Борис Михайлович був свідком жахливих подій 9 січня 1905 року й описав те, що сталося, у листі до батьків. Також він повідомляв про одержання посади наглядача за будівництвом міноносців на заводі Крейтона в Áбо (тепер м. Турку, Фінляндія). Ця посада звільнила його від призначення на ескадру адмірала Рождественського, куди його мали послати. Богдан у цей час пропонує Марії Олександрівні видати вибрані твори Жуля Верна у її перекладі. Юридично вона має право це зробити, а всі видавничі питання може вирішити Борис, бо він людина практична й має, як вважав Богдан, вільний час. Марко Вовчок погоджується з пропозицією сина, вона нарахувала чотирнадцять перекладених нею романів Жуля Верна. Та й через деякий час Богдан охолонув до свого проекту видати твори Жуля Верна. Борис тим часом забрав із Петербурга свою сім’ю. У листі він запрошував до себе батьків улітку, тільки радив запитати в лікарів, чи можна Марії Олександрівні їхати у Фінляндію. Також розповідав, що його можуть відрядити в Париж на завод Бельвіля в Сан-Дені приймати парові котли.
Марія Олександрівна уважно слідкувала за воєнними подіями. Вона тяжко переживала кожне кровопролиття, особливо вразила її трагедія Цусіми. Друг родини С. Ращенко згадував: «Вона тремтячим голосом говорила: “Надто тяжко бути свідомим загибелі такої маси ні в чому не винних людей, посланих на очевидну смерть”». Вражений подіями Цусіми Борис у листі зауважує, що видання Жуля Верна добра справа, але не зараз, бо добре розходяться тільки політичні брошури. Богдан не помилявся щодо практичності Бориса, який доречно радить матері надрукувати зараз свої літературні спогади, які в епоху реформ мали б надзвичайний успіх. Через деякий час Бориса Михайловича, як він і передбачав, посилають у відрядження в Париж. Він виїздить туди з дружиною, а з дітьми залишається Євгенія Петрівна, Богданова дружина, яка саме приїхала з Петербурга.
Михайло Дем’янович одержав на місяць відпустку, і подружжя Лобачів-Жученків збирається поїхати в Нальчик. А в листопаді 1905 року Михайла Дем’яновича було звільнено у відставку з мундиром і пенсією. За якоюсь сумною посмішкою долі, через місяць подати у відставку запропонували й Борису Михайловичу Лобачу-Жученку. Причиною цього була його участь у політичній демонстрації в місті Або. На його доповідній записці олівцем було зроблено запис: «Політично неблагонадійний. Подати у відставку». У резолюції начальника штабу написано: «Морський міністр, маючи дані про несхвальну поведінку штабс-капітана Лобача-Жученка, звелів запропонувати цьому офіцерові подати у відставку». У січні 1906 року Бориса Михайловича було звільнено у відставку з Військово-морського флоту. Марія Олександрівна з Михайлом Дем’яновичем виїхали до Нальчика й оселилися за три кілометри від містечка. Письменниця розповідала в листі синові про цілющий клімат та чудову природу міста, які добре допомагають хворим. Борис повідомляв батькам свіжі новини: він складає екстерном екзамени в археологічний інститут, у Петербурзі зустрічався з Юрієм Марковичем, який шістнадцять з половиною місяців перебував у японському полоні, Богдан поїхав із сім’єю у Швейцарію. Син розпитує, як батьки влаштувалися на новому місці, й розповідає,
