Марко Вовчок - Т. М. Панасенко

Пантелеймон Олександрович Куліш був першим видавцем та редактором творів Марка Вовчка. Але незабаром приязнь між обома митцями переросла в неприязнь, більше того, П. Куліш пустив поголоску-наклеп, що буцімто «Народні оповідання» писала не Марко Вовчок, а вона разом із чоловіком Опанасом Марковичем – відомим українським етнографом. Після того в українському літературознавстві з легкої руки П. Куліша увійшло в традицію піддавати сумніву авторство Марка Вовчка. Тут хочеться згадати один цікавий факт, який дає повне уявлення про особистість письменниці. У 1903 році в газеті «Русские ведомости» з’явилася стаття мемуариста Л. Пантелєєва, в якій він дуже негативно охарактеризував П. Куліша. Обурена таким ставленням, Марко Вовчок написала листа до редакції газети, захищаючи покійного Пантелеймона Олександровича. Марія Олександрівна звернула увагу на позитивну роль Куліша на початку його діяльності; подальшу деградацію пояснювала тяжким психічним захворюванням.

О. Огоновський у 1889 році, на жаль, підхопив інсинуацію П. Куліша й подав її у своїй статті у львівському журналі «Зоря». Пізніше цю думку підтримала Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (1849—1930)), розгнівана на те, що її зарахували до послідовників Марка Вовчка. У 1892 році у журналі «Зоря» була надрукована заява українських письменників (це були Борис та Марія Грінченки), обурених висловами Олени Пчілки на адресу Марка Вовчка. Вони зазначали, що навіть коли Маркович писала разом із чоловіком – все одно треба тільки дякувати їй за внесок в українську культуру. Не можна лаяти росіянку за те, що вона росіянка. У 1893 році газета «Новое время» нагадує про сумніви щодо самостійності авторства Марка Вовчка і пропонує Маркові Вовчку «повідати таємницю» своєї творчості нібито маловідомою їй українською мовою. Розповідаючи про всі ці події в листі до Богдана, Марія Олександрівна напише: «Мир їм усім».

У 1896 році у словнику Брокгауза і Єфрона, в статті «Маркович М. О.» історик літератури Семен Венгеров (1855—1919) висловить сумнів щодо авторства Марка Вовчка. Цю статтю буде передруковано в «Новому енциклопедичному словнику» 1915 року.

Мовознавець та історик літератури Олександр Михайлович Колесса (1867—1945) в доповіді, яку він виголосив у Науковій академії у Львові з нагоди сторіччя відродження українсько-російської писемності, дуже добре відгукнувся про творчість Марка Вовчка, зазначивши, що її можна поставити на перший план з-поміж борців з кріпацтвом у літературі. Однак науковець повторив необґрунтоване твердження Огоновського про співавторство письменниці з чоловіком. Також підтримав цю думку рецензент В. (очевидно, фольклорист і етнограф В. Гнатюк), що написав рецензію на книжку Марка Вовчка «Народні оповідання, т. ІІІ, переклав Василь Доманицький. Львів, 1904». Основним доводом рецензента було те, що мистецький рівень українських творів Марка Вовчка вищий, аніж рівень російських.

Тільки після смерті письменниці розкрити загадку взявся літературознавець, видавець повного «Кобзаря» Т. Шевченка Василь Миколайович Доманицький (1877—1910). У вересні 1907 року, готуючи реферат про творчість Марка Вовчка, він написав: «Поспішаю якнайшвидше реабілітувати обличчя покійної, яку безпідставно ображали не лише ціле життя, але й після смерті… Це з приводу того, що автором, мовляв, був чоловік, а вона вкрала його славу та собі присвоїла. Тепер усе це я сподіваюся фактично назавжди спростувати». Дослідивши рукописи письменниці, він дійшов остаточного й переконливого висновку, що автором «Народних оповідань» та інших україномовних творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок, був не хто інший, як Марія Вілінська-Маркович. Свої висновки вчений опублікував у 1908 році в «Записках наукового товариства імені Т. Шевченка» (т. 84) і в журналі «Літературно-науковий вісник» (1908. – Кн. 1), зазначивши тільки, що заголовки до оповідань Марка Вовчка, котрі редагував П. Куліш, вигадав сам редактор, – авторські рукописи були без них. Сама Марко Вовчок авторства свого ніколи не обстоювала – була-бо гордою і не ганялася за марнотною славою, як багато хто із її колег. Вірна своєму характеру, письменниця вважала принизливим для себе спростовувати ці наклепи, щось пояснювати й доводити.

У січні 1890 року закінчився строк заслання Богдана Марковича. З Богдана Опанасовича було знято гласний нагляд (замінено негласним), йому заборонили протягом трьох років жити в столиці й в університетських містах. Син Марка Вовчка оселяється в Саратові й влаштовується на роботу в газету «Саратовский листок». Марія Олександрівна в цей час турбується вибором фаху для молодшого сина, вона радиться з Богданом: «Яке училище чи інститут кращі, на твою думку? Університет надто вже осквернений останнім часом. Боря, власне, хоче в моряки…» Водночас письменниця пише нові твори, підписуючи їх псевдонімом Лікар Приймо (до речі, це прізвище реальної людини, знайомого Марії Олександрівни). Для підготовки сина до вступу в училище батьки привозять його в Київ і поселяють у сім’ї знайомого Гребенникова. Цього ж року Іван Франко в одній зі своїх статей напише: «Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої дотеперішньої літератури, найбільшими майстрами нашого слова…»

У 1891 році Марія Олександрівна висилає синові в Саратов початок оповідання «лікаря», зауважуючи, що поки лист дійде, вона завершить твір і перешле фінал. Коли Богдан запропонував матері підписати твір все ж таки ім’ям Марко Вовчок, Марія Олександрівна навіть обурилася й категорично заперечила.

Щоб вирішити долю Бориса, сім’я зібралася в Хохітві на раду, з Саратова приїхав Богдан, а з Києва – Борис, і було прийнято рішення, що навчання молодшого сина продовжиться в реальному училищі в Саратові. Там він буде знаходитись під доглядом і керівництвом Богдана. Без сина Марія Олександрівна засумувала, вона писала Борису: «В саду гарно дуже… було б, якби ти був тут. Рось стала така якась тиха, наче теж занудьгувала». Для того щоб молодший син був законним сином Лобачів-Жученків і мав змогу вчитися, його офіційно всиновлюють. Посвідка, видана з Київського окружного суду, свідчила: «…син Борис, за ухвалою Київського окружного суду, який відбувся 28 липня 1891 року, визнаний усиновленим сином колезького асесора Михайла Дем’яновича та його дружини Марії Олександрівни Лобач-Жученко…» Доля склалася так, що Богдан не зміг вчасно подати заяву Бориса про допуск до вступних іспитів, бо не отримав від батьків усіх необхідних документів. І Михайло Дем’янович поїхав у Вінницю, де поселив Бориса в учителя малювання і креслення реального училища