Марко Вовчок - Т. М. Панасенко

У серпні 1883 року в Парижі помер давній і добрий друг Марії Олександрівни Іван Сергійович Тургенєв. Письменниця в цей час була сповнена хвилювання за життя свого молодшого сина, бо в Сергіївському були дуже важкі побутові умови й до того ж у село прийшла страшна епідемія дифтериту. Марія Олександрівна терміново переїжджає з сином у Ставрополь, а через деякий час до них приєднується й Михайло Дем’янович, якому дозволили керувати Сергіївською округою зі Ставрополя.

Наполегливий Етцель таки знайшов, як зв’язатися з Марком Вовчком, і написав їй листа, в якому висловив радість, що вона жива (бо він після її п’ятирічного мовчання думав уже про найгірше). Видавець також радів, що письменниця добре перенесла й витримала всі знегоди останніх років. Справи його видавничої фірми процвітали, й Етцель просив Марію Олександрівну не соромитися й написати, чи не може він бути їй корисним. Також видавець повідомив Марку Вовчку про смерть Івана Тургенєва. Листу доброго знайомого Марія Олександрівна дуже зраділа: він нагадав їй про Париж, про бурхливу молодість. Про себе письменниця повідомила, що останнім часом жила в таких умовах, що навіть дзеркала не було. Марія Олександрівна поскаржилася Етцелю, що, звикнувши завжди заробляти собі на прожиття, вона невдоволена теперішнім існуванням. Про що говорила письменниця? Про матеріальний стан? Самостійно заробляючи на життя наполегливою працею, вона жила за кордоном у добрих готелях або приватних маєтках, утримувала себе, сина й свою матір, мала змогу допомагати багатьом людям, а теперішній стан усе більше хотілося назвати злиднями. А може, мова йшла про розмірений темп життя? Спочатку він зачаровував письменницю, яка раніше й хвилинки вільної не мала, але тепер дратував і здавався порожнім і неприйнятним. Цілком можливо, що Марія Олександрівна мала на увазі і те, й інше. Етцель відгукнувся дуже швидко: він пообіцяв надіслати 500 франків за твори, які вона може написати для них. Бажано, щоб це були твори для дітей, але, і на цьому Етцель особливо наголошував, не можна забувати про різний менталітет: деякі твори письменниці французький читач може не тільки не сприйняти, а просто не зрозуміти. Етцель підкреслює, що радо прийме для видання також будь-які переклади Марка Вовчка. Пізніше видавець переказав Марії Олександрівні не 500, як обіцяв, а 900 франків. Однак і вимагав якнайшвидше надіслати йому закінчений переклад її роману. А Марія Олександрівна жила у Ставрополі в п’ятикімнатному будинку біля костьолу. Будинок був з величезним фруктовим садом, і це було саме те, про що так мріяла письменниця. Тут були черешні, вишні, яблуні, груші, сливи! Борис Лобач-Жученко згадував: «Фруктів було так багато, що ми не знали, що з ними робити». А невтомний Богдан, приїхавши погостювати до матері, навіть тут устиг організувати народовольчу групу.

Етцель не перериває листування з Марком Вовчком і щиро зауважує їй: «Коли б Ви одержали французьку освіту, Ви б посіли у нас визначне місце серед наших романістів, і Ваше життя було б спокійним, уславленим, безтурботним». Але на той час життя Марії Олександрівни не було безтурботним: померла мати Михайла Дем’яновича, і він, узявши відпустку, поїхав у Полтаву. Письменниця захворіла і, не відчуваючи полегшення, вирішила їхати на консультацію до лікарів у Харків. Слабку матір супроводжував Богдан. На щастя, лікарі запевнили, що хвороба її не така небезпечна, як здавалося близьким, і запропонували лікування. У Харкові Марія Олександрівна весь вільний час присвячує Борі: вони гуляють містом, відвідують знайомих. Зберігся цікавий спогад Бориса Михайловича про один епізод того часу: «Якось ми пішли в міський сад, де в той час перебував проїздом звіринець з дресированими собаками під орудою якогось італійця. Коли ми прийшли, то вистави не було, та коли вже мама заговорила з “директором” італійською мовою, то він страшенно зрадів і показав різні собачі фокуси, відмовившись від платні». Через деякий час після повернення письменниці з молодшим сином у Ставрополь був схоплений і заарештований Богдан Маркович (1884). Його кинули до Ростовського в’язничного замку. Марію Олександрівну викликали у ставропольську жандармську управу, де їй показали фотографію Богдана. «Ви знаєте цього пана?» – спитали письменницю. Вона відповіла: «Аякже, це мій син». Коли Марія Олександрівна запитала, що чекає її сина, полковник відповів: може, каторга або й гірше. Серце матері стискалося від тривоги за долю сина, – і яке лікування могло тут зарадити? Забувши про власні негаразди й хвороби, Марія Олександрівна з Борею виїхала в Ростов, щоб, може, якось допомогти Богданові. Письменниця зустрічалася з капітаном, який вів слідство, з наглядачем в’язничного замку. У листі до чоловіка Марко Вовчок сумно жартувала: «Розмовляючи з ними, я в душі сміялася, згадуючи слова І. Тургенєва, що в мене є хист робити з людьми, що забажаю, – чи не збереглася ще й тепер часточка цього хисту?» Марія Олександрівна не опускала рук і, здавалося, не втомлювалася, борючись за сина. Вона двічі бачилася з Богданом, написала листа чоловікові з проханням надіслати синові посилку, їздила в Харків до прокурора, щоб поговорити про справу Богдана. Давній знайомий Марії Олександрівни, прокурор Харківської судової палати Ігнат Закревський колись давно брав участь у суперечці щодо перекладів казок Андерсена і був не на боці Марії Олександрівни. Шукаючи зустрічі з ним, письменниця турбувалася, чи не зашкодить синові навіть її поява у І. Закревського, бо він міг залишити в душі давнє зло.

Серед цих турбот і проблем був один слабенький, але світлий промінчик: Михайло Дем’янович сподівався, що його переведуть в Україну: звільнялося місце в Богуславі Канівського повіту. У квітні 1885 року сподівання справдилися. Лобача-Жученка призначили на нове місце. А Марія Олександрівна знов і знов робить спроби взяти Богдана на поруки. З в’язниці Богдан Опанасович передав матері кілька віршів за мотивами Шеллі. Марко Вовчок потурбувалася, й ці твори були надруковані в місцевій газеті «Северный Кавказ» під псевдонімом Ростовський. Богдан передавав ці вірші у вигляді математичних формул, які мати розшифровувала, щоб записати вірш уже літерами. Про долю