В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Раптом з другого боку пролунав постріл, і один з наших бійців замертво осунувся в багнюку, після чого обидві сторони, немов кроти, поховалися в окопах. Я вирушив на ту частину нашої позиції, що лежала навпроти англійського підкопу й закричав, що хочу говорити з офіцером. Кілька англійців і справді пішли й незабаром повернулися з головної траншеї з молодим чоловіком, який, як я достеріг у бінокль, відрізнявся від них ледь елегантнішим картузом. Ми вели перемовини спершу англійською, потім дещо плинніше французькою, в той час як солдати довкола уважно дослухалися. Я дорікнув йому за підступність, з якою був убитий один із наших, на що він відповів, що це зробила не його, а сусідня рота. «Il у а des cochons aussi chez vous!»[9] — сказав він, саме коли біля його голови просвистіло кілька пострілів із сусіднього з нашим відрізку, після чого я негайно налаштувався перейти в укриття. Однак ми ще довго перемовлялися в такій манері, позначеній виявом мало не спортсменської поваги, так що наприкінці можна було б вже обмінюватись подарунками.
Щоб відновити ясність стосунків, ми, через три хвилини по завершенні перемовин, врочисто оголосили одне одному війну, і після його «Guten Abend» та мого «Au revoir!» я, на превеликий жаль моїх людей, дав залп по його захисному щиту, на що негайно дістав вогонь у відповідь, яким мені ледве не вибило з рук рушницю.
Уперше при цій нагоді мені вдалося розгледіти смугу поля перед підкопом, бо зазвичай у цьому небезпечному місці годі навіть монетку з траншеї висунути. При цьому я помітив, що тут-таки перед нашим дротом лежав французький скелет, білі кості якого мерехтіли з-під синього однострою. З кокард на англійських картузах ми встановили, що нашим противником був Індостансько-Лечестерширський полк.
Відразу після цих перемовин наша артилерія випустила кілька снарядів по ворожій позиції, після чого на наших очах через вільне поле пронесли чотири ноші. На мою радість, з нашого боку більше по них не стріляли.
На війні я завжди прагнув розглядати противника без ненависті та оцінювати його відповідно до проявленої відваги. Я намагався зійтися з ним у бою, щоб убити, і від нього також не сподівався нічого іншого. Коли нам до рук потрапляли полонені, я почувався відповідальним за їх безпеку й намагався зробити для них усе, що в моїх силах.
Ближче до Різдва погода ставала все безнадійнішою; довелося нам встановлювати в окопах помпи, аби хоч якось упоратися з водою. За цей багнистий період наші втрати істотно зросли. Ось знаходжу щоденниковий запис від 12 грудня: «Сьогодні в Душі поховали сімох наших, і от вже знову двох застрелили». А від 23 грудня: «Грязюка й бруд беруть гору. Сьогодні о третій ночі у вхід до мого бліндажа з громом влетів велетенський снаряд. Довелося поставити трьох людей, які ледве встигали вичерпувати воду, що водоспадом лилась у бліндаж. Наш окоп стрімко йде під воду, вона вже по пупець, просто розпач якийсь. На правому крилі показався мрець, наразі тільки ноги».
Святий вечір ми провели на позиції. Люди, стоячи в багні, затягли колядки, які англійці, втім, заглушили кулеметами. На саме Різдво ми втратили одного бійця третьої чоти внаслідок рикошету в голову. Відразу по тому англійці зробили спробу дружнього зближення, виставивши на бруствер ялинку. Однак наші озлоблені люди зрізали її кількома пострілами, на що «томмі», знову-таки, відповіли гранатометами. Отак, доволі незатишно, й минули наші Різдвяні свята.
28 грудня я знову був комендантом «укріплення Альтенбурґ». Того дня одному з моїх найкращих людей, стрільцеві Гону, осколком снаряда відірвало руку. Іншого, Гайдеттінґа, важко поранило в стегно однією з багатьох сліпих куль, що безладно дзижчали довкола нашого розташованого у видолинку укріплення. Також і мій вірний Авґуст Кеттлер — перший з-поміж багатьох моїх ординарців — дорогою до Монші, звідки він мав принести для мене їжу, став жертвою шрапнелі, що звалила його з пробитою трахеєю. Коли він виходив з казанками, я ще сказав йому: «Авґусте, дивись, не підхопи чогось дорогою». «Та де, пане лейтенанте!» А тепер мене покликали, і я побачив, як він, хриплячи, лежить на землі прямо перед бліндажем, і з кожним вдихом через рану на шиї повітря всмоктується в груди. Я розпорядився віднести його; він помер через кілька днів у лазареті. Тоді, як і ще в кількох випадках, найболіснішим для мене було відчуття, що поранений не може говорити й тільки витріщується на своїх помічників безпорадними очима зацькованого звіра.
Шлях з Монші до «укріплення Альтенбурґ» коштував багато крові. Він вів уздовж заднього схилу незначного пасма, що лежало приблизно п'ятсот кроків за нашою передовою. Противник, упевнившись із фотоаерозйомок, що цей шлях діючий, взяв собі за завдання через нерівні проміжки часу прочісувати його з кулеметів або засипати шрапнеллю. Хоча вздовж шляху пролягала траншея, і було суворо наказано користуватися тільки нею, всяк вештався небезпечною дорогою зі звичною байдужістю бувалого солдата, без прикриття. Зазвичай усе закінчувалося добре, та все ж щодня доля уривала собі одну-дві жертви, і за якийсь час кількість ця, врешті-решт, ставала відчутною. А ще й ті безладні кулі з усіх сторін світу, що призначали собі побачення коло самого виходка, так що не раз доводилося, ледь прикривши грішне тіло й вимахуючи газетою, тікати в чисте поле! І тим не менш, цей незамінний заклад і далі преспокійно залишався на тому самому місці.
Січень теж виявився місяцем напруженої праці. Кожен загін лопатами, відрами й помпами вичищав багнюку спочатку в безпосередній близькості до свого бліндажа, а тоді, намацавши під ногами твердий ґрунт, намагався встановити зв'язок із сусідами. В Аденферському лісі, де стояла наша артилерія, працювали загони лісорубів: вони очищали від сучків молоді дерева й розколювали їх на довгі поліна. Стінки окопів підпирали й обшивали міцними дерев'яними панелями. Облаштовували також численні стоки, канави й водовідводи, так що поступово в окопі знову можна було жити. Особливо дієвими були дренажні колодязі, прориті у водоносних верствах глини, що скеровували відтік до гігроскопічних пластів крейди.
28 січня одному бійцеві моєї чоти осколок снаряда, що гаратнув у захисний щит, влучив у тулуб. 30-го ще один дістав кулю в стегно. Коли 1 лютого нас міняли, на підхідних шляхах стояв сильний вогонь. Шрапнель упала під ноги стрільця Юнґе, мого колишнього чистильника із шостої роти, але не вибухла,
