Історія Норильського повстання - Євген Грицяк

Інколи, закінчивши читати якогось вірша, Ізмайлов зауважував:

— А це не Єсенін написав. Це — я.

Одного дня наше літературне заняття перервав пронизливий жіночий крик. Ми посхоплювалися.

— Що це? Привезли жінок?

Ми вже багато чого бачили, пережили й до всього звикли. Але до жіночого крику та плачу звикнути не могли. Жіночий плач у тюрмі нестерпно боляче ранить серце, збуджує в душі жаль і обурення. Ми миттю наелектризувалися і зчинили в камері несамовитий галас.

Прийшов Ширяєв.

— Ви пощо жінок б'єте? — питаємо. — Що, кулаки засвербіли? Тоді виводьте нас і бийте, скільки влізе, а жінок не чіпайте! Не дозволимо!

— Їх ніхто не б'є, — тихо відповідає Ширяєв. — То якась там одна закричала, бо не давала скинути з себе труси.

— Ах ви гади! Вам хто давав право скидати з них труси? Що, вони в трусах атомну бомбу сюди занесуть, чи що? А коли вже так боїтеся, то приведіть сюди ваших поганих жінок, нехай вони їх обшукують, а ви своїми брудними руками до них не лізьте!

Ширяєв мовчки затулив кормушку й пішов. Крику більше не було. Вісьмох жінок тихо розмістили по двох камерах. Це були: Марія Ніч, що була «душею» 6-ої зони під час страйку, Марія Чорна, Стефа Коваль, Нуся Мазепа, Леся Зелінська та Ліна Петращук — усе це наші молоді українки. З ними ще була одна літня латишка Ірина Дауге та естонка, яку звали Естою (прізвища не знаю).

Після подавлення 5-ої та 4-ої чоловічих зон Кузнєцов зосередив всю свою увагу на 6-ій жіночій зоні. Оскільки жінки добровільно скоритися не хотіли, проти них застосували силу. На щастя, в них не стріляли, тільки обливали їх з пожежних машин гарячою водою. І хоча врешті-решт жінки здалися, своїх активісток вони так берегли, що адміністрація ніяк не могла їх заарештувати. Тільки тепер їх удалося якось схопити й привезти сюди, до ями.

Лишилася одна, третя зона.

Рано-вранці 4-го серпня на тюремне подвір'я в'їжджає вантажна автомашина. Зчинилася метушня, бігання. Запрацювала молотобойка. До камери доноситься глухе гупання, крики, стогін.

Привезли каторжників!

До нашої камери вкинули литовця Йозаса Козлаускаса, в якого було зламано четверо ребер. Ми стягнули його грудну клітку рушниками, і це був увесь його лік і догляд.

Цілих дві доби працювала молотобойка, дві доби через неї проходили каторжники.

Якось перед прийомом чергової групи під нашим вікном проходила група тюремників. Один з них так похвалив якогось наглядача:

— Ну, я не знав, що з цього сержанта такий добрий м'ясар!

Наша камера поповнилася п'ятьма каторжниками.

Вони розповіли нам, що після того, як було розгромлено 6-ту зону, Кузнєцов розпочав інтенсивну підготовку до взяття їхньої зони. Але нараз на очах у всіх в'язнів до Кузнєцова підбігає кур'єр і вручає пакет. Кузнєцов прочитав депешу, сів у автомашину й поїхав… Більше його в Норильську не бачили.

Каторжникам дали на деякий час спокій. Вони збиралися в приміщенні свого клубу, де постійно діяв страйковий комітет, ядром якого були: Степан Семенюк, Данило Шумук та Роман Загоруйко, запускали зміїв з летючками та готувалися до бою із солдатами, якби ті хотіли силоміць вигнати їх із зони. Вони так вірили в справедливість своїх вимог, що навіть не хотіли подумати, що проти них можуть застосувати зброю.

Навіть тоді, коли вранці 4-го серпня якийсь невідомий чоловік вивісив на близькій від них заводській трубі білий прапор, що мав послужити для них сиґналом «Здавайтеся», вони подумали, що прапор вивісив хтось, щоб підбадьорити їх.

Але раптом відчиняються ворота, й в зону в'їжджають на автомашинах озброєні автоматами п'яні солдати. В'язні хотіли зупинити їх, але вони відповіли пострілами з автоматів. Першим загинув біля вахти в'язень Худоба. А коли машини просунулися вже далі, солдати відкрили вогонь по всій масі людей. Всі в'язні попадали на землю; падали вбиті, поранені й живі. Коли таким чином опір каторжників було зламано, солдати позіскакували з машин і розійшлися по всій зоні, щоб не дати вже нікому піднятися. В зону позаходили офіцери, які дострілювали важкопоранених і шукали тих в'язнів, яких ще хотіли розстріляти.

Та як не були подавлені й паралізовані люди, серед них знайшовся один в'язень, який набрався сміливості накинутися на солдата. Він відібрав у солдата автомат і, миттю розрядивши магазинну коробку, кинув її в один бік, а автомат — у інший, виявляючи в такий спосіб свою зневагу до грубого насильства.

Зовсім не зважав на смертельну небезпеку й табірний фельдшер Йозас Козлаускас. Він увесь час бігав поміж пораненими в'язнями й надавав їм першу медичну допомогу. За це він і поплатився своїми ребрами.

Ми не знаємо й не можемо точно знати, скільки там було вбитих і поранених. За приблизною оцінкою вбитих було коло ста чоловік, а поранених — коло чотирьохсот. Загинув у цій бійні й славний румунський капітан, що був відмовився від звільнення. Про цього благородного румуна із захопленням розповідали всі каторжники, та, на жаль, ніхто не міг згадати його прізвища.

Після того, як адміністрація стала вже повним господарем зони, почалася вибірка активістів опору. Відібраних спочатку кидали до ями, що була поблизу вахти, стрибали на них, били, товкли, як тільки вміли й могли. Особливо скаженіли конвоїри та наглядачі, коли бачили на комусь кров; над пораненими знущалися вкрай жорстоко. Коли ж поранені запитали Безпалову, що стояла над ямою, як вона дивиться на це все як лікар, вона відповіла:

— Я в першу чергу чекіст, а потім уже лікар.

Після такої обробки в'язнів напхом напихали в воронок і відвозили до тюрми, де їх знову пропускали через тюремну молотобойку.

Оскільки Кузнєцова в цей час в Норильську вже не було, всією операцією командував начальник норильського конвойного гарнізону підполковник Артюшин.

Та ніхто не занепав духом. Люди розповідали, як у них стріляли, як їх били й товкли не з сумом, не з жалем і навіть не з гнівом, тільки