Петро Болбочан: “Обов’язок перед Україною кличе мене до зброї” - Роман Миколайович Коваль

Встановивши в Харкові українську владу, Болбочан на чолі новосформованої Кримської групи 11 квітня вирушає у свій другий історичний визвольний похід – на Севастополь. На шляху до Криму бере участь у звільненні Павлограду, Олександрівська (нині Запоріжжя), Мелітополя, Бердянська. Форсувавши 20 квітня Чонгарський міст, Кримська група 22 квітня входить у Джанкой, 24 квітня звільняє Сімферополь, а наступного дня – Бахчисарай...

Гетьманський переворот 29 квітня запорожці Болбочана прийняли спокійно: знаючи ціну Центральній Раді і переконавшись, що гетьман стоїть на становищі Самостійної України, вирішили продовжувати службу в Українському війську.

В добу гетьмана Павла Скоропадського 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана надійно охороняв східний державний кордон від Стародуба до Слобідки-Камінської, час од часу відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.

Запорожці не лише охороняли державний кордон, але й виховували місцеве населення в українському дусі. Козак 2-ї сотні Богданівського полку (Валентин) Сімянців згадував: “З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва і “Ще не вмерла Україна”'... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці і так, що часто з шапкою летів на землю і “громадянин”'. І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки” [5].

Українська держава, кордони якої були надійно забезпечені, налагоджувала внутрішнє життя, розбудовувала власні інституції. Це страшно непокоїло наших одвічних ворогів, які розуміли небезпеку такого прикладу для інших народів колишньої Російської імперії. 22 жовтня 1918 р. у промові на засіданні ЦК російської партії більшовиків Володимир Ленін відверто сказав: “Якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського князівства 15 століття” [6].

Російський монархістам Українська Держава теж стояла поперек горла. Таку ж позицію зайняла і Антанта, яка політично, матеріально і військово підтримувала тих, хто намагався реалізувати ідею відновлення Російської імперії.

Готувала проти гетьманату збройне повстання й українська соціалістична демократія, яка жадібно рвалася до влади. Щоб здійснити свої плани, вона шукала собі союзників в особі російських більшовиків – і знайшла! Володимир Винниченко домовився з Раковським та Мануїльським координувати спільні “виступи під час повстання” проти гетьманської української держави [7].

Петро Болбочан бачив реальну загрозу існуванню Української Держави і намагався виробити свій план її врятування. Він сподівався “об’єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні” [8]. 

На аудієнції у Павла Скоропадського, і пізніше – вже з Харкова телеграмою – він зробив спробу “примирити Гетьмана зі збунтованою демократією – для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки” і просив Гетьмана “стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер” [9].

Але на таку пропозицію ніхто не пристав. Тоді Болбочан висунув свої умови Українському національному союзу, серед них була вимога не руйнувати державний апарат, який створив гетьман. Після цього Болбочан “пристав до повстання з тяжким серцем”.

У Болбочана, згадував його товариш Сергій Шемет, було “передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності”, він був свідомий того, що “повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу” [10].

Отримавши призначення на посади командира Запорізького корпусу та командувача всіх військ Лівобережної України, Петро Болбочан на заклик Українського національного союзу в ніч на 15 листопада 1918 р. зі своїми запорожцями прибув до Харкова встановлювати владу Директорії. Але протигетьманське повстання відкрило кордони, і червоні російські війська посунули на Україну. Підпільні структури більшовиків – де тільки вдавалося – провокували виступи збитих із пантелику класовою агітацією селян. Почалися заворушення і серед робітників Харкова. Підняли голови й білі “єдінонєдєлімщікі”.

Петро Болбочан видав наказ, в якому оголосив, що не допустить ні Совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. “Підкреслюю, – говорилося в наказі, – що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька” [11].

11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою у Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема, 20 грудня розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку в клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які проголосили страйк. Коли ж “Совєт рабочіх дєпутатов” намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці розігнали його силою зброї. Не допустив Болбочан і робітничого