Петро Болбочан: “Обов’язок перед Україною кличе мене до зброї” - Роман Миколайович Коваль

В ніч із 8 на 9 лютого 1918 р. Центральна Рада панічно покидала Київ. Про евакуацію знало лише вузьке коло керівних осіб, їхніх родичів та знайомих. Не були повідомлені про евакуацію ні державні установи, ні штаб оборони Києва на чолі з генералом Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Вільного козацтва, які продовжували в тяжких боях утримувати оборону. Навіть деякі міністри взнали про евакуацію лише тоді, коли Винниченко та Грушевський були вже далеко за містом...

По Святошинському шосе, в бік Житомира, тихо посувалися рештки частин київської залоги. “Червона луна пожежі надавала постатям якогось міфічного вигляду... Без обозів, без харчів, без запасу набоїв йшли у невідому будучність непоборні... Одні в широких штанах з “оселедцями” на голові, другі з довгими кольоровими шликами на шапках, із кривими шаблями й пістолями за очкуром. Ішли в шинелях без наплечників, із рушницями без багнетів. Сердюки, богданівці йшли в чорних баранячих шапках із кулеметними стрічками через плече. Гайдамаки – в червоних кожушках, із довгими червоними шликами... Позаду всіх, прикриваючи відступ, йшов підполковник Болбочан з своїм відділом” [1].

Петро Болбочан прикривав панічний відступ руїнників українського війська, тих, хто незабаром звинуватить і його у мілітаризмі, “воєнщині” та реакційності.

На постої в с. Ігнатівці, що над річкою Ірпінь, було вирішено зібрати всі частини в Окремий запорозький загін, командиром якого став генерал Костянтин Прісовський. Лише Симон Петлюра, не бажаючи нікому підкорятися, відмовився включити свій малочислений кіш Слобідської України до Запорозького загону. Петро Болбочан, людина щира і відверта, досить різко дорікнув Петлюрі, що той “із своїх власних персональних дрібних мотивів став на перешкоді такому об’єднанню” [2].

Чи не цей епізод заклав передумови трагічного фіналу героїчного шляху Петра Болбочана?

Незабаром, у середині лютого, під час протинаступу, відділ Болбочана бере участь у звільненні Сарн і Житомира.

Уряд Голубовича, як і наступні соціалістичні уряди, навіть тепер, під час війни, протидіяв створенню боєздатного українського війська. Центральнорадівське керівництво особливо побоювалося видатних українських старшин, які не були членами їхніх партій і відповідно не були пов’язані партійною дисципліною. Тому на відповідальні військові посади урядовці намагалися ставити своїх товаришів по партії. Таку тактику відчув на собі і Петро Болбочан: після успішних боїв за Житомир уряд несподівано забрав у нього курінь і, щоб відірвати Болбочана від війська, призначив його губерніальним комендантом Волині. Усунули з поста й генерала Прісовського.

Ситуація 1917 року, коли центральнорадівські соціалісти поборювали Миколу Міхновського і командира корпусу Павла Скоропадського, повторювалась.

На місце Болбочана було поставлено “справжнього демократа”. Під його керівництвом болбочанівський курінь зазнав великих втрат у боях за Бердичів. Довідавшись, що новоспечений “отаман” ганебно втік із поля бою, Болбочан самовільно залишає пост губерніального коменданта Волині і вертається до свого куреня. Після кількаденних боїв проти частин колишньої 7-ї російської армії, якими командував червоний командир Кіквідзе, курінь Болбочана звільняє Бердичів. Урядовці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять.

Разом з іншими українськими частинами майже церемоніальним маршем Болбочан пройшов Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпінь і 1 березня (за новим стилем) 1918 р. увійшов до української столиці. Совєтський уряд накивав п’ятами до Полтави.

Вже наступного дня Петро Болбочан як командир 2-го Запорізького полку у складі Запорізької дивізії під командуванням отамана Зураба Натієва виступив навздогін так званому “рабочє-крєстьянскому правітєльству”. На шляху до Полтави були звільнені Яготин, Гребінка, Лубни, інші населені пункти.

Незважаючи на значну чисельну та вогневу перевагу більшовиків, після впертих чотириденних боїв запорожці Болбочана здобули стратегічну станцію Ромодан: шлях на Миргород і Полтаву був відкритий. Німці, які підійшли наприкінці боїв, офіційно поздоровили Петра Болбочана з блискучою перемогою.

30 березня козаки Запорозького полку імені Костя Гордієнка підняли український прапор над Полтавою. Здійснилася мрія багатьох поколінь українців – росіяни під Полтавою були биті.

Більшовики тепер огризалися лише в пресі: тікаючи з України, вони з люттю писали про “небезпечного противника”, “реакціонера, старорежимного генерала Болбочана”. За його голову обіцяли 50 тисяч рублів [3].

Наступ Запорожців стримати було вже неможливо. 6 квітня вони піднімають український прапор над Харковом.

У цьому історичному визвольному поході від Сарн – через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву – до Харкова, що був здійснений лише за півтора місяці, виявився військовий геній уродженця Буковини Петра Болбочана. Саме він безпосередньо керував ходом всіх військових операцій, оскільки Зураб Натієв займався переважно організаційними питаннями.

Ось яку оцінку дав своєму командирові старшина запорожців Борис Монкевич: “У боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем... (У найскладніших обставинах ніколи) не тратив здібності орієнтуватися... Був надзвичайно хоробрим. У більшості керував боєм особисто і завсігди був у (най)небезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями. Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку. В життю був скромний, без тіні манії величності” [4].

2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії, а згодом і Запорізького корпусу. Він складався з чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку, довкола тризубу, був напис “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Була й своя, полкова, присяга: