Перспективи Української Революції - Степан Андрійович Бандера

поважні вклади і заходи. Тим менші вигляди мають такі намагання, коли йде про визвольні змагання народів на власній землі. Стан, який намічає непередрішенська концепція, може завести на якийсь переходовий час тільки чужостороння сила — мілітарна окупація. Порядком тимчасового господарювання на зайнятих у війні теренах, вона могла б якийсь час не допустити до голосу автохтонних тенденцій. Але це не має нічого спільного з самостійною визвольною боротьбою народів. Ми переконалися, що національно-визвольні змагання поневолених Москвою народів не можуть творити спільного фронту з російськими імперіялістичними, хоч і протикомуністичними діями. Який тоді уклад цих несполучених сил і процесів відповідає рації загальної протибольшевицької боротьби? Відповідь на це питання виникає з тих же попередніх з'ясувань: Поперше, вони повинні творити два цілком окремі фронти і, подруге, засяги дії кожного з них повинні бути розмежовані, так щоб було якнайменше площин стику, а тим самим і зударів поміж ними.

В такому укладі кожний з цих факторів може провадити свою боротьбу з большевизмом відповідно до власної ідеологічної і політичної настанови. В кожному разі, як поневолені народи, так теж московські антикомуністи можуть і повинні б у такій ситуації спрямувати всі свої сили на головний фронт — проти большевизму. При такій розв'язці повне розгорнення боротьби на двох окремих фронтах, всіми приналежними до них силами матиме такий самий ефект для загальної протибольшевицької справи, як зосередження і координація всіх цих сил на одному, спільному фронті. Деякі від'ємні наслідки розділення сил на двох окремих і цілком нескоординованих, ні в політичному, ні в оперативному відношенні, фронтах, вирівнюється аналогічними комплікаціями, які постають з того приводу для большевиків. Зокрема під політичним оглядом большевикам трудно звести до спільного знаменника боротьбу з такими взаємно протилежними ворогами: з одного боку приходиться переліцитовувати московських противників відкликом до російських імперіялістичних настроїв, а з другого боку, треба б протиставними кличами відвертати вітер від вітрил національно-самостійницьких прямувань.

Проблематичність цієї концепції двох окремих і розмежованих протибольшевицьких фронтів зумовлена непогамованим імперіалізмом москалів. Поскільки вони не хочуть обмежитися на своїм власнім терені діяльности — на російській етнографічній території і на російському національному середовищу, тільки намагаються втручатися в справи інших народів, накидати їм свою волю і виступати як їхній зверхник, то це мусить викликати гостру реакцію і боротьбу.

Але це питання має глибше коріння і ширший засяг, та не обмежується тільки поставою московських антикомуністичних сил супроти поневолених Москвою народів і їхніх визвольних змагань. Основним питанням є те, з якою натугою діють всередині російського народу імперіялістичні мотиви, з одного боку, та антикомуністичні — з другого. Коли імперіялістичні тенденції виявляються найсильнішими і домінують над протикомуністич-ними навіть серед таких московських чинників, які вважаються скрайніми антикомуністами, то це взагалі ставить знак питання над вартістю російського антикомунізму для загального протибольшевицького фронту. Тоді його не можна зараховувати до факторів, для яких знищення большевизму є першочерговою, життєвою справою і які на тій базі можуть знайти спільну мову з іншими протибольше-вицькими силами. Московський антикомунізм можна б радше порівняти з опозицією в інших державах, яка ставиться неґативно до уряду і його політики, але трактує ці розходження як чисто внутрішню справу. Коли йде про протиболь-шевицьку боротьбу немосковських сил, що направлена не тільки проти комуністичної системи, але одночасно проти російського імперіялізму, тоді московські противники комунізму звичайно лишають на боці свою ворожнечу до комуністичного ладу і режиму та спільно або паралельно з большевиками обороняють імперіялістичні позиції.

Узгляднюючи ці всі сумніви і суперечності, мусимо уважати російський протикомуніс-тичний потенціял непевним фактором у загальній протибольшевицькій боротьбі. Все ж таки, активізування цього фактора на окремому, чисто російському фронті, в російському середовищі і на московських землях — є доцільним і корисним. Навіть слабі протибольше-вицькі дії в самій Московії, які підміновують головну базу ворога, мають важливе значення. Передумовою позитивної оцінки акції в тому напрямі є те, що вона не може вестися коштом будь-якого послаблення національно-визвольних, протиімперіялістичних сил і дій.

Які ж висновки для самостійницької політики і національно-визвольної боротьби виникають із з'ясованої оцінки російського протикомуністичного фактора? Перший, головний висновок вже був поданий — це засада цілковитого відмежування московських протикомуністичних сил і акцій від національно-визвольних рухів уярмлених Москвою народів. Дотримуючись цієї передумови, позитивно ставимося до московських протикомуністичних дій, ведених у російському середовищі і на російській території. Передусім намагаємося спрямувати московські антикомуністичні сили до активної боротьби проти большевицького режиму на корінній російській території, за владу у самій Росії. Поскільки неросійські, національно-визвольні сили мають змогу впливати на виникнення московських протирежимних акцій і підсилювати їх, то повинні розвивати діяльність теж у тому напрямі. Але такі можливості є дуже обмежені. В основному треба приймати, що розвиток московських протирежимних дій, як досі, так і в майбутньому, буде йти цілком поза засягом наших впливів і буде наставлений проти нас.

Здійснення постуляту про розмежування двох протибольшевицьких фронтів — національно-визвольного і московського — натрапляє на спротив і нехтування з російського боку. Тільки поневолені Москвою народи бажають уникати конфліктів з московськими антикомуніс-тичними силами, обмежуючися своїм властивим засягом дії та відмежовуючися від російської сфери. Натомість із російського боку є виразне і послідовне аґресивне настав-лення супроти цих народів. Усі московські політичні сили, які якнебудь проявляють своє організоване існування і діяльність, незалежно від свого більше чи менше протикомуніс-тичного напрямку, займають однаково ворожу поставу супроти самостійницьких змагань поневолених народів. Всі вони змагають до втримання зверхности Росії над Україною та над іншими уярмленими країнами, до збереження російської імперії коштом поневолення інших народів. Це імперіялістичне наставлення бере верх над протикомуністичним у всіх організо-ваних московських сил і штовхає їх до аґресивного, непримиренного відношення супроти національно-визвольних рухів. Воно проявляється раз у відкритій неґації і ворожнечі, то знову в намаганнях підкорити протибольшевицькі визвольні сили і дії неросійських народів російській імперіяльній концепції та російському керівництву у формі т. зв. непередрішення і спільного протикомуністичного фронту.

Московські антикомуністичні сили існують і діють тепер тільки на закордонних теренах. Але треба враховувати, що в пригожій для ширшої наявної дії протикомуністичних сил ситуації вони розгортатимуть свою діяльність теж на підсовєтських теренах, зокрема при підтримці зовнішніх чинників. Тоді їхня акція в краю може піти по такій лінії, як тепер за кордоном, звертаючися не тільки проти комунізму, але ще гостріше проти національно-визвольних рухів.

Можливість творення другого московського фронту проти національно-визвольних змагань уярмлених народів має поважні завдатки і її треба враховувати у плянах розгортання революції. Цей другий московський фронт виступав би під антикомуністичними гаслами, але проти самостійницьких змагань, був би так само аґресивно-імперіялістичний, як большеви-зм. Коли