Марко Вовчок - Т. М. Панасенко

У день народження дочки Парасковія Петрівна написала Марії Олександрівні: «…всюди ти була для мене ангелом-охоронцем, що оберігав життя моє від усіляких турбот і лиха, частенько від нестачі хліба насущного… І якщо я тепер живу цілком забезпечено і по можливості спокійно, то хіба не тобі завдячую цим?» Ці щирі слова – не просто гарні фрази до дня народження: письменниця з перших років самостійного життя постійно допомагала матері, покинутій другим чоловіком напризволяще.

Листування з Михайлом Дем’яновичем не припиняється, дарма що він вимушений поїхати у справах у Торжок, а чи вона в Париж. Затримання Марії Олександрівни в Парижі викликає сум у Михайла Дем’яновича. А затриматися письменниці було необхідно, бо мала відбутися зустріч з Етцелем, який збирався передати всі свої видавничі справи синові й без нього тепер ні з ким не зустрічався. Крім того, після довгої розлуки Марко Вовчок побачилася з І. Тургенєвим, про якого написала Лобачу-Жученку: «Страшенно постарів. Став білий, як сметана».

Після закриття журналу перекладів матеріальний стан письменниці значно погіршився, про це свідчать прохання Богдана Марковича відкласти сплату за слухання лекцій в університеті, які він час від часу писав. Останнє таке прохання було подане у жовтні 1873 року, його відхилили, а Богдана виключили з числа студентів. Марію Олександрівну в цей час більше турбувало інше: країною пройшли арешти, було ув’язнено багато її друзів та однодумців, вилучено книжки, в яких були і її твори. Марко Вовчок відчувала небезпеку, тому письменниця вирішила разом з Богданом і Михайлом Дем’яновичем терміново виїхати за кордон! Для збирання коштів на цю поїздку вона мобілізує всі сили, звертається навіть до товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. До від’їзду Богдан зумів знову стати студентом Петербурзького університету й отримати відпустку на два місяці для поїздки за кордон супроводжувати хвору матір. У технологічному інституті також задовольнили прохання Михайла Дем’яновича Лобача-Жученка про надання йому закордонної відпустки до початку нового навчального року. У кінці березня 1874 року Марко Вовчок на превелику силу виклопотала собі закордонний паспорт і разом з Богданом та Михайлом Дем’яновичем виїхала в Париж. Однак невдовзі вони повернулися, на початку травня оселилися на дачі в селі Ретені, поблизу станції Плюсса Варшавської залізниці. Там Богдан, перебуваючи на літніх канікулах, мав роботу репетитора. Кілька разів Марія Олександрівна виїжджала в Петербург, щоб вирішити видавничі справи, зустрітися з друзями. У вересні письменниця з сином і другом повернулися в Петербург. Саме там турбота про власну безпеку відступила, бо її місце зайняла турбота про Михайла Дем’яновича: лікарі підозрювали в нього туберкульоз. Через це він вимушений був залишити навчання в технологічному інституті.

Навчання Богдана також висіло на волосинці – він удруге був виключений через несплату за навчання й знову, у березні 1875 року, поновлений. У вересні цього ж року син письменниці скінчив університетський курс. Друг Богдана Опанасовича писав про нього: «Він дуже захоплювався соціалістичними ідеями того часу в їх трохи утопічній і сентиментальній формі, як захоплювалась ними більшість радикальної молоді». Про початок революційної діяльності сина Марка Вовчка відомо з довідки таємного відділу: «Департаменту поліції Маркович став відомий у 1874 році. За агентурними даними, Маркович, буваючи в С. – Петербурзі серед студентів, брав активну участь у заворушеннях, які чинили в 1874 році вихованці вищих навчальних закладів». Богдан Опанасович справді брав активну участь у демонстраціях і всіляких політичних заходах. За діяльністю Богдана уважно слідкували представники жандармського управління. Так само уважно, але з тривогою, що розривала її серце, спостерігала за сином Марія Олександрівна. Час від часу Богданові Опанасовичу доводилося переховуватися від поліції по далеких селах, у друзів і знайомих, розповсюджуючи чутки про свою хворобу.

Стосунки Лобача-Жученка з письменницею вже були такими, що Михайло Дем’янович мав бажання узаконити їх. У листі Марії Олександрівни до Михайла Дем’яновича від 25 серпня 1875 року письменниця, мабуть, відповідаючи на питання друга, зазначає, що не проти оформити шлюб, що про це необхідно буде поговорити, коли він повернеться, а зараз їй терміново треба закінчувати третю частину «В глуши».

Марія Олександрівна вже давно познайомилася з коханою дівчиною свого сина Лізою Корнільєвою, про яку Богдан колись так багато писав матері. Кохання Лізи й Богдана було взаємним. Син письменниці вже давно захоплювався Лізою, а в самого Богдана неможливо було не закохатися. Літературознавець Дмитро Миколайович Овсянико-Куликовський (1853—1920) так описував свого друга: «Це був у повному розумінні слова красень. Розумний, добре освічений, жвавий, бадьорий, він усіх зачаровував». Наприкінці липня 1875 року наречена Богдана Опанасовича народила від нього сина, хрещеного Борисом і записаного в метричній книзі Покрово-Коломенської церкви С. – Петербурга. Дитина була дошлюбною, і Ліза дуже боялася реакції своїх батьків, що жили в Тулі, а підтримки Богдана вона не дочекалася, бо вони на той час серйозно посварилися. Шукаючи допомоги, дівчина кинулася до Марії Олександрівни. Майбутня свекруха прийняла Лізу й онука, зрозуміла страх дівчини, її хвилювання й небажання розповідати про все батькам, забезпечила їм підтримку й допомогу. У письменниці Ліза прожила до приїзду з-під Полтави годувальниці Явдохи.

Залишивши дитину Марії Олександрівні, Ліза у 1876 році взяла шлюб з Богданом Опанасовичем, а в 1877 році народила другого сина – Богдана. Цей син був народжений у законному шлюбі, названий на честь батька, а от свого первістка Ліза ніколи більше не бачила… І зовсім не тому, що хтось заважав цій зустрічі чи не дозволяв невістці приїхати до свого сина – на заваді стояли вигадані Лізою умовності, через які її незаконний син назавжди залишився в сім’ї Марії Олександрівни. Чиїм сином є Борис, знали всі в родині, але, зрозумівши точку зору Лізи, письменниця приймає, мабуть, єдине правильне рішення: вони з Михайлом Дем’яновичем усиновлюють Бориса (офіційно це сталося в 1891 році). І дитина, яка могла бути Марії Олександрівні онуком, стає її сином. У родині Бориса Михайловича Лобача-Жученка завжди вважали молодшим сином Марії Олександрівни.

Улітку