Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

„Щодо Коцюмбаса, то прокурор влучно назвав його резервою ОУН. З резерви до чинної служби хіба тепер ОУН не може його покликати. Це не війна. А прецінь карати можна тільки за активну участь, а ніколи за резерву, що є нічим іншим, як тільки вичікуванням. Отже, якщо б хтось хотів карати Коцюмбаса, то мусів би зажадати, аж він буде покликаний з резерви до чинної служби.

„Стецько і Янів призналися, що належать до ОУН. Мушу підкреслити, що вони призналися абсолютно нічим не примушені. Ні роки в'язниці, ні самота, ні слідство не заломали їх. Кожний із них мовчав тоді, коли все, здавалося, впливало на те, щоб вони призналися. А тут призналися, хоч проти обох них немає найменшого доказу щодо їхньої приналежности до ОУН. У слідстві, ще поки я пішов до них до в'язниці, я докладно ознайомився з актами, з усім, що до них може стосуватися, і коли хотів зібрати те, що їх обтяжує, то вийшов – нуль. Але вони прийшли сюди на розправу і так, як це мені заповіли у в'язниці, заявили тут: так, я належу до Організації Українських Націоналістів. В ОУН вони обидва займалися ідеологією укрaїнського націоналізму. Одначе, всупереч волі обидвох їх, я проситиму, щоб суд звільнив їх обидвох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому випадку, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, – про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реаґувати на становище, на дійсність є для молодої ґенерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва мої клієнти вибрали з-поміж усіх тих обов'язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов'язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов'язок – знайти розумне розв'язання проблем цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває ввесь світ, а українська нація зокрема. Щоб мене зле хтось не зрозумів, я скажу, що обидва мої клієнти напевно запротестували б, коли б я вважав ту їхню працю за засіб, щоб зобразити їх як менше винних перед вашими очима, або коли б я у тому їхньому виборі шукав виправдання, чи коли б я казав, що те, що вони робили, не в'яжеться з революційною діяльністю ОУН. Вони були ідеологами націоналізму й засадничо вони є відповідальні за існування ОУН і за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас від того, щоб мати перед очима кожний момент. От хоча б перегляньмо статтю Стецька-„Орловського” на тему „Боротьба для боротьби чи змагання за вартості?” Яка глибина думки міститься в тій темі, як далеко намагався автор сягнути в життя. Далі йде стаття під заголовком „Національні вартості – це вартості етичні”. Ще інша про „Етичний зміст націоналізму”. Вважаю, що праця думки, праця, спрямована на те, щоб розв'язати найскладніші проблеми життя, – така праця, без уваги на те, в якій констеляції політичних обставин вона не була б ведена, не може бути осудженою.

„А тому, в ім'я засади, з якою напевно погоджується світ мислителів і світ справедливих суддів, я прошу навіть проти волі обидвох цих підсудних: Ярослава Отецька і Володимира Михайла Янева – звільнити”.

Промова Степана Бандери

Користуючися правом „останнього слова”, що прислуговує підсудному, Степан Бандера сказав перед львівським судом присяглих:[253]

„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусів обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи. В звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв'язнів спеціяльні методи, вживає шикан і репресій і що в'язні плянують перевести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії, я на проєкт голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в'язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в'язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов'язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького. Суду не було. Я сказав уже, що Організація судила тільки українців; коли ж ішло про представників польської влади, чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.

„Щодо замаху на волинського воєводу Юзефського, то цей атентат мав те саме тло, що й плянований атентат на куратора Ґадомського і виконаний атентат на міністра Пєрацького. Воєвода Юзефський мав згинути не тому, що – як каже прокурор – хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзефський, була державна й національна асиміляція українців.

„На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділае з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН.

„Третя справа – це справа протибольшевицької акції.