Перспективи Української Революції - Степан Андрійович Бандера

Ці всі незнищимі первні людської душі не дозволяють людині стати безвольним і послушним знаряддям комунізму, сповненого ненависти до Бога, нації і людини. Вони спонукують людей чинити спротив злочинним діям большевизму та вести активну боротьбу за його усунення.

Але натуга того спротиву і готовість до активної визвольної боротьби залежить у першу чергу від наснаги самих рушіїв. Покладатися на саме їхнє існування й на автоматизм їх реакції — одночасне з пасивним ставленням до справи. Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу.

Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. Особливо у найтяжчих життєвих ситуаціях, великому нещасті, терпіннях і боротьбі, віра в Христа дає найсильнішу, часто єдину й певну поміч. В тому напрямі мусимо найперше звертати наші думки і серця, коли думаємо про допомогу нашому народові в його важкому, але благородному змаганні за правду й волю.

Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри — це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсиль-ніший наступ.

У різдвяний час наші думки, повні турботи про долю народу, всіх наших рідних і близьких в Україні, в тюрмах, концтаборах і на засланні, перш за все спиняються над тайною воплочення Бога. Усвідомлення того, чому Бог прийшов на світ найперше до найнижчих, найбідніших, як безпомічне, переслідування немовля, наповняє душу вірою і любов'ю. Найістотніше в цьому — не приниження, бо найбільшим приниженням для Христа було товариство грішників, а не убогих. Наші серця захоплює символіка того, що Ісус найперше прийшов до тих, які найбільше потребували Божої помочі й опіки, а шуканням серед них захисту підніс їх на вершини. Відчуваємо безпосереднє відношення цієї Різдвяної символіки до теперішнього становища нашого народу і Христової віри у поневоленій Батьківщині.

З цього джерела віри ми повинні зачерпнути найбільше сили, щоб витримати на правильному шляху. Свідомість, що з нами Бог — це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання.

УКРАЇНА НЕ БУДЕ СПІЛЬНИЦЕЮ МОСКВИ

Галасливі відзначування, з наказу Москви, 300-річчя Переяславської угоди, підкреслювання нібито самостійної ролі Києва в т. зв. СССР вказували, що большевики знову пристосували засоби обману й крутійств, щоб заспокоїти непокірну Україну, якої вогонь спротиву перенісся був у ті роки до далеких сибірських концентраційних таборів і викликав у них повстання. У своїй статті «Україна не буде спільницею Москви», Степан Бандера виявив підступні намагання большеви-ків через сповидну кондомінію зробити Україну спільницею московських злочинів.

Стаття була друкована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік IV, чч. 16–17 (165–166), за 21. 4. 1957 р.

* * *

Це вже треба Москві признати, що при всій послідовності й безоглядності в здійснюванні своїх імперіялістичних цілей, вона запопадливо вишукує все нові дороги до обраної мети, якщо старі являються непридатними. Це помічається особливо чітко в усіх намаганнях назавжди закріпити приналежність України до російської імперії.

Політика царської Росії базувалася на переконанні, що опанування України вже остаточно припечатане. Тому вона твердо трималася формули «не було, нема і не може бути!», що стосувалося не тільки до державно-політичної самостійности, але й національно-культурної окремішности України. Національно-політичне пробудження України й початок української національної революції в 1917-19 рр. застукали й поразили московську імперіяльну політику. Недобитки царського імперіялізму пробували розбити її мілітарним ударом, скеровуючи на війну проти України головні свої сили та альянтську допомогу. Тимчасові переємці влади з Керенським у проводі пробували скористати з часу з допомогою крутійств. Тим часом большевики, як молода, динамічна сила, рішена всякими засобами зберегти і закріпити цілу імперію, зрозуміли, що не зможуть здобути України самим насильством, ані самим підступом.

Успішність і перемога большевизму в першім опануванні України полягала на особливій комбінації підступів і насильства.

Брехливо вживаючи гасел національного і соціяльного визволення, достосованих якоюсь мірою до прагнень українського народу, яких вони й не думали здійснювати, большевики послабили одностайність і рішучість національного спротиву в Україні. Це великою мірою допомогло їхньому воєнному наступові здобути перемогу над силами Української Держави, будованої серед воєнної і революційної хуртовини.

Закріплення свого панування над Україною большевики зразу хотіли сперти на самий терор і безоглядне винищування національно-самостійницьких елементів. Це й залишилось підставовою методою московської національної політики супроти поневолених народів. Але цими засобами большевики не змогли приборкати України в перші роки своєї ще слабої влади. Через те вони мусіли йти на значні поступки українським прагненням до волі. Це привело до пом'ягшення большевицького режиму в добі т. зв. НЕП-у й українізації. Українська національна стихія далеко пересунула і перекрила ті межі, які Москва хотіла встановити для тимчасового відпруження. Ця стихія виповняла українським національним змістом та змаганням за незалежність від Москви всі ділянки і форми життя. Вона захопила навіть частину комуністів та привела їх до гасла «геть від Москви».[35]

Кількарічне відпруження використали теж большевики для внутрішнього упорядкування та скріплення своїх сил і для під-готови нової, жахливої хвилі знищення всього неприязного й невигідного большевицькій Москві. Найгірші удари сталінського знищення і терору зазнала Україна. Почавши від наступу на українське революційне підпілля та на всі політичні самостійницькі сили, почерез розгром українського національно-культурного життя, сталінський терор набрав характеру небувалого в історії людства рафінованого народовбивства шляхом організованого голоду та систематичного фізичного знищування всіх непокірних елементів.

Катівські дії Каґановича з Хрущовим, Постишева, єжовщина, голод, колективізація, п'ятирічки, ЧК-ҐПУ-НКВД, тюрми, концтабори, заслання, Соловки, Колима, винницькі трупосховища, переповнені тілами помордованих Бриґідки, і багато, багато інших катівень — залишаються назавжди як бездонні челюсті большевицьких звірств та страждань України.

Але всі большевицькі жорстокості, ліквідації і знищення впродовж четвертого десятиріччя не змогли зламати змагань українського народу до волі і правди. У другій світовій війні воно знову спалахнуло з стихійною силою, якої большевицька Москва ніяк не сподівалася.