Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

Приходжу вранці в вагончик, де забрались на «п'ятихвилинку» всі три бригади. Представляюсь, знайомлюсь з бригадирами:

– Орлов…

– Воронов…

– Воробйов…

Здивований таким дивним орнітологічним збігом прізвищ, не знаходжу нічого розумнішого, ніж ляпнути:

– Оце в КУРЯТНИК попав…

Колеги мої майбутні мали добре почуття гумору і не тільки не побили мене, але посміявшись, навіть, не образились…

Так, чи то з моєї легкої руки, чи то з дурної голови до електромонтажних бригад приліпилась узагальнююча я назва – «КУРЯТНИК»… Артеменко, почувши цю новину, запропонував нашому електротовариству свої послуги – намалювати герб на фронтоні вагончика – три квочки на яйцях… Це вже було занадто і йому не дозволили…

– Женя! – покликав Артеменко мого бригадира Орлова. – Ти чому не розповів своєму підлеглому про ті три умови, за яких можна вважати, що закордонзавдання успішно виконано і можна додому повертатись?

– Рано йому ще все знати! От, нехай спочатку першого тайменя зловить, тоді і про інші умови довідається… – посміхаючись, відповів Женя.

– Ну, от мені ще, знайшлись макаренки-сухомлинські! – покрутив головою Артеменко, – які ви нудні з вашою педагогікою! Пішли рибалити, бо сонечко, он, сідає! Сонце, й справді, вже поволі занурювалось в завмерлі хвилі далеких сопок, фарбуючи густим багряним кольором і сніг, і кригу, і без того червоні, обличчя друзів.

– На мороз! – знову констатував Артеменко.

– Та, тут взимку, яке завгодно сонце – на мороз, – не погодився я.

– А червоне сонце – на лютий мороз. – Підтримав Артеменка Орлов.

Вранці милувався я дивовижною красою дерев порослих обабіч невеличкого струмка – єдиної «водної артерії» в околицях нашого містечка. Мороз, опушуючи кожну непоказну гіллячку крижаними веселковими діамантами, перетворював їх на коштовні вироби мистецтва, дбайливо вкладаючи їх в оксамит блакитно-смарагдового неба.

А зараз, в прощальному промінні зникаючого сонця, по-дівочому чиста, ранково-денна паморозь почала зловісно виблискувати краплинами крові…

Дивне поєднання теплого червоного кольору з крижаним холодом збивало з пантелику, – якось не вірилось що червоне може бути таким холодним…

Лід Селенги виблискував кривавими сполохами, між якими, наче по розпеченій вулканічній лаві, поступово віддаляючись, йшла кирил-гаврилівська четвірка.

– Ну, чого чекаємо? – запитав Артеменко. – Як вчив нас наш мудрий вождь і вчитель Кирил-гаврил: – «риба не дівка, чекати не буде!» І ткнувши, по-кирил-гаврилівськи, пальцем в мене, Орлова і «звєньєвого» Мишка Бурлакова, наказав:

– Ти, ти і ти! – і заклично змахнув рукою. – За мною!

– Отак народжуються тирани-диктатори! – пробурмотів Мишко і ми ланцюжком рушили на лід. Глянувши під ноги я з жахом побачив крізь кришталево прозорий лід, як швидка течія тріпоче донну траву…

– Мабуть з-за швидкої течії, незважаючи на лютий мороз, тут багато промоїн. Недовго і під лід шубовснути, а течія миттю «додому», без віз і митного огляду, в Байкал доставить… – Потрібна мені така риболовля? – подумав я, – краще якось підстрахуватись! – і повернув до берега.

Берег Селенги, наче той лісосклад, був окреслений мало не метровим валом принесених весняно-осінніми повенями чагарників та цілих стовбурів дерев. Вибравши дебелу чотириметрову жердину і поклавши її на плечі, я вже сміливо пішов навздогін нашій групі..

Хлопці, обережно ступаючи по слизькому, йшли за Артеменком. Мишко, озирнувшись, побачив мене з додатковим вантажем і замахав руками:

– Та кинь ти свою дровиняку! Тут кругом палива досхочу, а ти ще з собою тягнеш!

– Та я ж не для багаття, відповів я, он, лід який тонесенький, весь в промоїнах, навіть камінці і травку добре видно… Мишко розреготався, аж за парою обличчя зникло.

– Тонесенький??? Ой, не можу! Хлопці, ви чули? Та під тобою ж метр, як не більше, льоду! Тут найважчий танк вільно проїде!

– Десь, може, й метр, – пробелькотав я, а от, в промоїнах…

– Яких ще промоїнах? То вода тут така «первозданна»! Чистіша за гірський кришталь! Кинь, кажу, свою дровиняку! Будеш бити лунку – сам впевнишся.

– От впевнюсь, тоді і кину – з недовірою відповів я. – Дуже, якось, під льодом до Байкалу плисти не хочеться…

– Та, хай несе, – підтримав мене Орлов, – потім буде що згадати, з чого посміятися…

Пройшовши кілька сотень метрів туди, де Селенга круто вигиналась, трохи сповільнюючи свій біг, Артеменко зупинився і сказав:

– Минулого разу ми тут славно порибалили, сподіваюсь, не все виловили, щось мало залишитися. Крутіть, хлопці, лунки, а потім, он там, на пісочку табір з вогнищем влаштуємо. Ми розбрелись поперек русла, я витяг з чохла свою, зроблену з автомобільної ресори плішню і заходився «впевнюватись» в танкобезпечній товщині криги.

В Києві мені не раз доводилось брати участь в зимовій риболовлі і я вважав себе більш-менш досвідченим рибалкою, але тут все було інакше. Мій Київський досвід тут явно не годився. На Дніпрі, перед тим, як пробити 15 сантиметрову товщу льоду доводилось кілька раз вигрібати ківшиком льодяну крупу з лунки. Тут же – навпаки, 40° мороз вніс суттєві корективи не лише в товщину криги, але і в її якість; від кожного удару крижані уламки, наче скло, вилітали з лунки на значну відстань і лунка довго була вільна від крижаного крошева,