Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

А наостанок не можу не висловити кілька слів вдячності за наданий мені урок мудрості Генеральним Консулом Кабалоєвим Биларом Емазаєвичем.

Це сталось вже пізньої осені в самий пік налагоджувальних робіт на харчокомбінаті. Я тоді вже був обраний профоргом групи і мені доводилось вирішувати-узгоджувати силу-силенну суперечок, як між членами нашої групи, так і між нашою групою і групою експлуатації, керівництво якої, чомусь щиро вважало нас своїми наймитами, і акти здачі в експлуатацію не припиняли їх намагання перекласти свої обов'язки на наші плечі. Дійшло до анекдотичної ситуації, коли двох наших налагоджувальників, звинувативши їх в аварії, що сталась з-за недбалості оператора, замкнули на ніч в цеху з вимогою ліквідувати аварію… На той час, Анатолій Іванович був у відрядженні в Улан Баторі, отже проблему довелося вирішувати мені. Перемовини з керівництвом експлуатації результатів не мали, отже, «під тиском громадськості» довелось мені звернутися до нашої верховної влади – Генконсула Кабалоєва Билара Емазаєвича.

Билар Емазаєвич уважно вислухав мене і, погортавши записничок справ, запросив мене і двох моїх підзахисних до себе для вирішення питання «на завтра о 12.43»… Я радо подякував, хоч і був здивований незвичайним часом призначення: – не 12.00, не 12.30, навіть, не 12.40, а саме 12.43!!!

До хлопців я біг, як на крилах летів – повідомити про майже вирішену проблему наших стосунків.

– Завтра усі разом, о 12.43, йдемо до Кабалоєва, ви ще раз розкажете про наші стосунки з групою експлуатації і останню вашу пригоду. Моє повідомлення у підзахисних ентузіазму не викликало:

– Ми для чого тебе профоргом вибирали? Щоб за тебе всю твою роботу робити? Ти не зміг Кабалоєву усе до ладу пояснити, а тепер нас підставляєш? Підеш завтра сам, та й все і поясниш йому ще раз! І не треба нас за лохів тримати…

Мені просто забракло повітря, я стояв, наче під крижаною водою з брандспойта… Кого я взявся захищати? Боягузів-слимаків?

Не йти до Кабалоєва – не можна. Йти треба, але з чим? Що сказати? В тяжких роздумах пройшла ніч. Побратими мої радили сказати «все, як є», але ж це мало б вигляд самохизування: – он, мовляв, який я сміливий та правдолюбивий, а мушу захищати хробаків безхребетних, нездатних самотужки захистити свою честь і гідність…

Так нічого й на вирішивши, о 12.43 відкрив я двері кабінету Кабалаєва. Привітався. Билар Емазаєвич підвівся зі свого місця, відповів на привітання і, ковзнувши поглядом по закритим дверям за моєю спиною, запитав:

– А гдє жє тє обіжєнниє товаріщі, которих ви защіщаєтє?

– Понімаєтє, БиларЕмазаєвич, оні… – і я замовк, не маючи сил продовжити… В очах Консула блиснула лукава посмішка:

– Я пАнимаю! А ви, товаріщ Крівенко, пАнимаєтє?

Наче свіжим вітерцем овіяло мене і, мимоволі, прийнявши стійку «струнко», я випалив:

– Так точно, Билар Емазаєвич, – понімаю! Уже понімаю!

Билар Емазаєвич вийшов з-за столу, потиснув мені руку.

– Харашьо, что пАнимаетє! Жєлаю вам, таваріщ профорг, успєхов в НАШЄМ нєлёгком трудє!..

…Жодного приниження, докору за марно витрачений час! Короткий, стислий, по-батьківські доброзичливий натяк, який я запам'ятав на все життя.

На наступних зборах, вже в присутності Анатолія Івановича, я взяв слово, побіжно змалював подію і заявив, що віднині жодної скарги не буду розглядати, якщо вона не буде подана мені в письмовому вигляді, з підписами, у двох екземплярах…

«Новосели» гнівно зашуміли, але Анатолій Іванович підтримав мене, сказавши, що і він, також, буде розглядати скарги лише в письмовому вигляді.

До кінця відрядження конфлікти були, різні порушення, навіть, бійки були, але скарг – жодної!

А щодо наших стосунків з групою експлуатації, то вони, дивним чином, змінились в кращу сторону.

Певен, Билар Емазаєвич, все ж, виділив кілька хвилин свого часу і для наших опонентів…

Зима давно вже вступила в свої права і по-хазяйські, як і кожна пора року, прикрасила підвладне їй царство на свій смак.

Навесні, влітку та восени сопки тричі на місяць міняли свій колір. Яскраво-зелений весняний наряд змінювався на жовто-блакитний від мільйонів квіток блакитного та жовтого сну, який поступово-непомітно перетікав в чисто блакитний від незабудок, жовтогарячий від кульбабок, фіолетовий від іван-чаю і так, перебравши всі кольори веселки, в решті-решт, перетворювався в сірувато-бурий.

А, от, зараз, сопки засинають. Тільки вітру не до сну. І вдень і вночі він дбайливо розчісує бурі спини стомлених сопок, готуючи їх до примірки нового зимового наряду.

І ось, нарешті, одного ранку свіжий і пухкий перший сніг вкриває сопки розкішною королівською мантією, з якої горностаєвими хвостиками стирчать деінде самотні вічнозелені ялини. Стародавні сопки неначе молодіють, втішаючись новим зимовим нарядом. Сніг виблискує мільйонами коштовних самоцвітів. Він не білий, як у нас. Він весь насичений мерехтливим райдужним сяйвом. Краса невимовна, а особливо казкова вона на кризі річки. На перекатах річка промерзає до дна. Течія ріки спиняється, але «Той, Хто Греблі Рве»