Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський

Відповідаючи на лист Анджея Плешневича, Шульц писав: «Ви переоцінюєте переваги мого дрогобицького становища. Чого мені навіть тут бракує, — то тиші, власної музичної тиші, заспокоєного маятника, підпорядкованого власній гравітації, з чистою лінією руху, не спотвореною жодним стороннім проникненням. Ця субстанціональна позитивна тиша — цілковита — уже сама є сливе творчістю. Ті справи, які, як я гадав, хочуть промовити моїми устами, — діються понад певною межею тиші, формуються в осередку, доведеному до досконалої рівноваги».

Тимчасом дійсність була незмірно далека від цього ідеалу. Свідчення Шульца про прикрощі вчительської праці дуже численні: від скарг, приправлених іронією, до болісного ремствування. Так само часто в листах Шульца йдеться про відпустку: про клопотання про відпустку, про хвилювання, чи нададуть її, про розпач, що відмовили у відпустці, про надії, що він її, однак, дочекається… Відпустка як єдино доступна форма дещиці особистої свободи набуває особливої ваги, стає conditio sine qua non[24] творчості, реалізації найістотніших намірів.

Попри відчуття кривди й нехоті до дедалі ширших шкільних обов'язків, Шульц був справедливим і зичливим у ставленні до учнів, залишив серед випускників гімназії найкращі спогади про себе.

Коли він хотів здобути собі прихильність класу та урізноманітнити уроки, то зазвичай вдавався, особливо у молодших класах, до надійного методу: оповідання казок. То були імпровізовані ним фантастичні розповіді, які він ілюстрував крейдою на дошці. Немає серед колишніх учнів дрогобицької гімназії таких, які б не запам'ятали тих дивовижних уроків, на яких вони забували про школу, про все, і слухали, затамувавши подих, незвичайні історії, які оповідав професор Шульц. Ніхто тих казок не може повторити: від них зосталися спогади про унікальну, неповторну ауру, чародійство, згадка про чудову барвисту нарацію. Один із учнів згадує про ці казки: «Один мотив повторювався часто: дитина, її пригоди, її не раз дивна доля. Якщо весь час у залі панувала тиша, він закінчував казку доброю і дуже сумною посмішкою. Він виходив із зали швидко, горблячись». Шульца знали як незвичайного казкаря у всіх школах, де він навчав, «усюди чекали на його казки». Інший колишній учень пише: «Він оповідав нам, хоч як би там було, старим лошакам із четвертого класу[25], предивні казки. Він тоді виростав, як наче гіпнотизував увесь клас. Сьогодні, коли я міркую про це, то шкодую, що ніхто тих чудових Шульцівських казок не записував. Казки прегарні та унікальні у своєму роді. Шульц тоді розповідав барвистою польською мовою, з красномовством, у якому ніхто цього меланхоліка навіть не підозрював, ілюструючи свої балачки кількома лініями на дошці. Ті казки ми любили всі і навіть не усвідомлювали, як швидко за ними минався час. […] Ті казки, в яких олівець, непоказна стругачка чи кахлева піч мали власну історію і жили у спосіб, близький нам і такий людський, мали завше тлом сумну посмішку хворої дівчинки, яка тужить за сонцем». «Він сів у крісло, мов на коня, — пише учениця зі змішаної гімназії, — і почав розповідати нам казки. Про мандрівного лицаря, якого розтяла навпіл разом із румаком брама, що несподівано замкнулася. Відтоді вершник мандрував світом на половині свого коня, «пів на пів».

Група професорів і випускників гімназії ім. Яґелла в 1935 році. Бруно Шульц стоїть посередині у другому ряду

Було б помилкою вважати, що казки він розповідав на уроках лише для задоволення учнів. То був для нього сурогат творчості, втеча від шкільної рутини і штампу: щойно в оповідях він був справжнім собою, знаходив свою стихію. У перші роки війни, під совєцькою владою він не міг сподіватися на друк своїх творів, отож реалізувався й надалі в імпровізованих розповідях. Його тогочасний колега по роботі в школі захоплено занотовує, що Шульцівська «мовна майстерність разом із багатством уяви знаходила свій вираз у його казках. Він розповідав їх нашій донечці, тоді семирічній, вечорами, сідаючи біля її ліжечка». Напівреальна, наче ельфійська аура, яку випромінювала його постать, вираз, голос, — усе це сприяло, що магія казкових імпровізацій зачаровувала слухача ще більше. Ота незвичайна аура справляла враження на всіх, хто мав справу з Шульцом. Коли він відвідав театр Атенеум у Варшаві, з ним познайомився Стефан Ярач. Великий актор казав пізніше, що Шульц справив на нього винятково захопливе враження. У цьому, мабуть, значною мірою полягала причина поваги й пошани, якою молодь, попри все, оточувала цього несміливого вчителя, такого беззахисного перед схильною до вибриків дітворою.

Сидячи перед заслуханим класом у залі для малювання на третьому поверсі та снуючи свої фантастичні історії, він, мабуть, бачив самого себе серед юних слухачів як одного із них. Прецінь саме сюди, на це ж місце, багато років тому він приходив як учень на уроки рисунку, тут, у кабінеті моделей, старий професор витягував гіпсові погруддя, загадуючи їх малювати. У 1932 році частину гіпсових відливків усунули з кабінету, на думку дирекції, вони застаріли і вже не надавалися до вжитку. Власне тоді — може, в зв'язку із цим розжалуванням гіпсових фігур — Шульц увічнив їх у Цинамонових крамницях: професор «швидко зачиняв за собою двері кабінету, через які тієї хвилі за його спиною тиснувся натовп гіпсових тіней, класичних фрагментів, скорботних Ніоб, Данаїд і Танталідів — увесь сумний і безплідний Олімп, який роками скнів у цьому музеї гіпсів. Сутінки тої кімнати ще вдень мутніли, сонно переливалися від гіпсових мрій, порожніх поглядів, блідих овалів і спрямованих у ніщо задум. Деколи ми полюбляли наслуховувати під дверима тишу, повну зітхань і шептів того крушіючого в павутинні руйновища, того розпадаючого в нуді і одноманітності присмерку богів» [Цинамонові крамниці; 69–70].

Шульц серед відпочиваючих у Трускавці, кінець 20-х

Як уже було сказано, — Шульц, хоча й вважався диваком, утішався пошаною. Проте вона не сягала надто далеко: його не шанували містечкові філістери, не визнавали також деякі з кузенів. Цей брак визнання бувало виявлявся у дещо зневажливому ставленні до його непересічної індивідуальності, нехтуванні ним через його життєву непрактичність, невміння дертися вгору щаблями кар'єри.

Напевно, після літературного дебюту нехтування поменшало: до цього призвів радше снобізм, аніж розуміння творчості Шульца. Та перш ніж це трапилося, він один знав про свою ретельно приховувану літературну працю. Лише як пластик він несміливо дозволяв собі на явність. Цикл своїх гравюр він оправив у теки під назвою Ідолопоклонна книга і продавав їх, зокрема за посередництвом книгарні Якуба Мортковича у Варшаві. Шульц