Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

Мені вже був час іти. Місто ворушилося довкола, даруючи відчуття, ніби я теж одна з молекул його велетенського тіла. Я подумки згадав слова, які можна часто чути від самих американців — мовляв, сюди гарно приїздити, але довго жити тут може не кожен.

Дякую,— звівся я над стільцем.— Мені час. Ви заходь­те — ще побалакаємо. Якось воно влаштується — неодмінно. Навіть у Тев’є-молочника все якось влаштувалось, буде і у вас гарно.

Ви так вважаєте? — примружився Семен Кац.— Ми на цю тему ще побалакаємо, як будемо живі-здорові. Дякую за товариство. Йдіть, коли треба. Я ще посиджу — тут цілодобово подають випивку, і мені хочеться ковтнути чарочку за здоров’я усіх. Якщо у вас справи, то йдіть...

ПРЕСА (3)

З газети «Нью-Йорк тайме», 7 грудня 1982 р.

«Колишній радянський сценарист, який емігрував до США 1972 року, знайдений у себе в мешканні минулого понеділка: його застрелено.

Жертву, Юрія Брохіна, 48 років, убито одним пострілом в праве вухо... Тіло виявлено його подругою, Тіною Регс- дейл, 26 років, у ліжку його однокімнатної квартири на 49-й вулиці...»

З газети «Америка», 16 листопада 1982 р.

(крім наведених, було ще три оголошення англійською мовою; якою мовою ці — сказати важко, хоч газета вважається україномовною...)

«Чому вам носитися з грішми? Коли можна відкрити чекове конто в українській щадниці. Чекове конто в нас платить вам дивиденду. Посилайте депозити поштою...» «Ню-йорк, Ню-Джерзі й околиця.

Найстаріше українське похоронне заведення Петра Яреми. Власні каплиці, наймодерніше влаштовані в найновішому стилі. Чи бідного чи багатого обслуговується найеовісніше після умов та бажань». «Перше українське похоронне заведення Михайла Ф. Насевича на Филадельфію й околицю. Бідним родинам обслуга не відмовляється».

З газети «Русский голос», 15 липня 1982 р.

«Чому я відмовляюсь приймати американське громадянство...

Вже восьмий рік ми в Америці, й давно настав час одержувати американське підданство. Але ми цього робити не хочемо. Чому? 1975 року ми виїхали за ізраїльською візою з СРСР... На третій день нашого перебування у Відні, столиці Австрії, я звернувся до радянського посольства з проханням про повернення на Батьківщину. Та було вже пізно...

За кілька місяців ми прибули до Нью-Йорка. Перший час було найважче. Ми жахалися «американських свобод».

США я систематично відчуваю національну й релігійну ворожнечу, расизм, а в деяких районах країни і відродження фашизму. За останні роки в Сполучених Штатах щодня атмосфера ворожості й наклепів на мою Батьківщину стає все нестерпнішою для мене. Преса, радіо, телебачення повідомляють лиш негативні сторони життя в Радянському Союзі, розведені відвертою брехнею й вигадками.

Живучи в СРСР, я виявився у числі небагатьох, обдурених західною пропагандою; Цьому дуже сприяли американські виставки, журнал «Америка», кінофільми, музика. Солодкаві радіоголоси розписували життя за океаном як суцільне свято. Якось знайомий емігрант сказав: «Америку я уявляв за кінофільмом «Серенада сонячної долини», де всі співають і танцюють, не маючи ніяких проблем. Дійсність перекреслила усі сподівання... Випадок з моєю дружиною. Вдень вийшла з крамниці, ззаду підійшли двоє бандитів, наставили ніж, зрізали сумку й втекли. Кричати, просити про допомогу нікого. Телефонувати до поліції теж не має сенсу, там такими дрібницями ніхто не займається. Двічі я був свідком перестрілок ворогуючих банд карних злочинців, які зводили рахунки між собою. Група підлітків з платформи відкрила стрілянину по вагонах метро. З сусіднього вагона відповідали пістолетними пострілами. Пасажири з переляку попадали на підлогу, а над головою в мене про- свистіла куля, що пробила металеві двері вагона. На наступній станції налетіла поліція, піймали кого чи ні, не знаю, бо я зразу ж вибіг з метро й протягом тижня туди й не потикався. Моя дочка в СРСР встигла закінчити 7 класів. В Нью-Йорку її зразу зарахували до 10 класу, не кажучи про те вже, що вона зразу могла піти до 11 класу, як це робили її знайомі по школі. Програма навчання у міських школах дуже слабенька. Багато випускників не вміють правильно розв’язувати найпростіші арифметичні задачі й писати грамотно. Школярі 10—11 класів палять повним ходом маріхуану, дівчатка ходять вагітні, а деякі навіть з’являються на уроки з дітьми. Я не хочу приймати американське громадянство не тому, що я живу на вулиці й ходжу голодний. Ні, завдяки Радянській владі я дістав вищу освіту, гарний фах, і на життя вистачало. Я не можу прийняти «американського способу життя». Моєю мрією є повернення на Батьківщину, в союз вільних і рівноправних народів — СРСР». •

ЛИСТ (3)

Мила моя, сьогодні вранці по нью-йоркському телебаченню показували зграю пеліканів з каліфорнійського заповідника. Я не зразу й збагнув, чому ті пелікани виглядають незвично, виявляється, уночі хтось повідрубував довірливим птахам дзьоби. Не голови повідрубував, не вбив зразу — що, напевне, було б легше, а прирік до голодної смерті...

Ти побачила б вагони тутешнього метро! Розмальовані аерозолями ззовні й зсередини, гуркотливі, бо в них відірвано все, що могло відриватися, тим більш, що в них далі їздять ті, хто ламав їх. «Просто вандалізм» — місцева преса не знаходить інших пояснень.

А сьогодні газети пояснили, що в Каліфорнії 28-річна Керол Сем купила в аптеці краплі для очей і скористалася ними за призначенням. Напевно, ця жінка осліпне, як повідомили лікарі з її рідного Ріальто, бо в пляшечці, на якій було написано, що то краплі візін, був концентрований розчин кислоти.

Жорстокість з приголомшливою швидкістю зростає в суспільстві.

Вже тиждень американська преса — і нью-йоркська — намагається збагнути, як же воно сталося, що в Чікаго загинуло семеро людей, які випили капсули знеболюючого засобу, який зветься тайленол. Згодом загине жінка від капсули екседрину. Смерті ці не мали нічого спільного з якістю самих ліків, хтось поклав до флаконів капсули з ціаністим калієм. Конфіскували сотні тисяч флаконів, прийнято спеціальну ухвалу про запечатування флаконів — ну й що? Отруту могли насипати і до капсул з вітамінами, й будь-куди ще. В газеті «Нью- Йорк пост» за 5 жовтня цілком резонно розмірковують не просамі випадки, а про те, як мислить убивця, котрий наважився на таке. Стаття закінчується словами: «Цього разу ціанід, А скільки речовин, які убивають радіацією, накопичиться довкруг нас до кінця десятиріччя?» Тут люблять вираховувати час, необхідний для того, щоб терористи всередині самої Америки нелегально зробили ядерну бомбу й підірвали її на міському майдані. У нещодавно випущеному видавництвом «Бентем букс» бестселері «Книга пророцтв» передрікається, що така бомба виникне й стане засобом