У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Мадяри мінували мости, звивали телефонні дроти і забирали каблі. Від них ми довідалися, що в долішньому кінці Тухлі були вже більшовики. Курінний Рен зарядив гостре поготівля і вислав до Тухлі сотню Бурлаки на розвідку; наша сотня йшла як заднє забезпечення.

Ми переходили мости останні. При першому мості ледве встигли відійти кілька кроків, як міст полетів угору і на нас посипалася земля. При переході другого ми скорше бігли, щоб чого доброго не вилетіти вгору разом з мостом.

Наш курінь тягнувся довгою колоною. Ми йшли одною стороною дороги на південь, а другою, напроти нас ішли мадяри на північ. Дороги були часто забльоковані поламаними возами, автами. Треба було прочищати їх або обходити ровами. Ми всі були дуже втомлені, і дехто спав на ходу. Вже було мабуть по півночі, коли прийшов наказ затримуватися в селах на квартири. Сотня Бурлаки, що йшла першою, примістилася в крайніх хатах Плав'я, інші сотні частково в Плав'ю, частково в Кальному. Ми знайшли місце вже як світало і то не в хатах, а в стодолах.

Відпочити! Ми попадали мов мертві на солому. Але тут з'явилася господиня і запропонувала зварити нам вареників. Боже мій! Вареники! І нараз сон відійшов. Наші голодні шлунки обізвалися. Ми кинулися помогати господині — одні чистили бараболю, інші рубали дрова...

Ранок привітав нас золотим промінням сонця, що густо заляв усе подвір'я. Одні з нас уже встигли поснідати, інші ще чекали на вареники, що їх господиня саме кидала в кип'ячу воду, коли раптом зірвалася стрілянина. По пострілах ми догадалися, що це в селі Плав'я, де заквартирувала сотня Бурлаки. Незабаром від нього прибіг зв'язковий з повідомленням, що наступають більшовики. Наш сотенний наказав негайно зайняти становища на горі Тростян. Ми скоро збіглися до вимаршу, а господиня похапцем кидала нам у їдунки недоварені ще вареники і тремтячою рукою хрестила нас. Ми з вдячністю цілували чорну запрацьовану руку селянки, яка була як рідна мати.

Наші чоти залягли розстрільною на досить відкритому хребті гори, з рідкими тільки кущами. Кулеметники зайняли становища на відкритій поляні. В долині грала зброя всіх калібрів. Лунали крики. Це тривало досить довго.

Згодом бій затих. Радянська артилерія ще обстрілювала верхи гір, але без шкоди для нас, бо набої розривалися в лісі, нижче наших позицій. Наша сотня залишилася ще деякий час на горі як заднє забезпечення і долучилася до куреня аж тоді, коли більшовики відійшли.

Наш шлях на південь йшов через Лавочне, яке лежить над річкою Опір, вздовж головного шосе і залізничої колії, що ведуть на Мадярщину.

В Лавочнім, на превеликий жаль нашого чотового Кручі, ми не затрималися. Лавочне — це його рідне село. Селяни пізнали його і щиро вітали. Зі сльозами в очах вибігла йому назустріч старенька жінка, мабуть мати. Вони на коротку мить обнялися — обняттям привіту і прощання. Він не міг залишити своєї чоти ні на хвилину.

Мадярів ми вже не зустрічали; вони, як нам казали, перейшли свій кордон і сильно окопалися. Зустрічали ми багатьох утікачів з Галичини, які шукали захисту в Мадярщині, але мадяри їх не пускали. Це викликало між ними паніку. Наші люди були під враженням страшної масакри, що її вчинили більшовицькі танки над групою втікачів. Десятки осіб, між ними діти і жінки, були розчавлені танками. Наші командири пробували інтервеніювати у мадярів, але без успіху.

Ріку Опір ми переходили вбрід, бо залізничий міст через річку більшовики ушкодили. Переходити ріку з тягарем було дуже тяжко. Вода в ній рвучка, каміння слизьке і ми раз-у-раз ковзалися і падали у воду. До того всього зненацька від сторони кордону над нами загули і зашуміли набої з мінометів. Кожний з нас заліг де стояв. Я скочив у ковбаню повну брудного намулу.

Це мадяри взяли нас під обстріл, думаючи, що ми більшовики. Тоді курінний Рен доручив одному старшині, двом дівчатам і ройовому Аврамові (який добре володів мадярською мовою) піти до мадярів на переговори. Делегація з білим прапором почала підсуватися до їх окопів, але мадяри не бачили їх і ще дужче нас обстрілювали. Та нарешті вони почули Аврама, який вимахував білим прапором і раз-у-раз кричав: "Стримайте, чорти, вогонь, ми УПА, хочемо говорити з вами", і їхні кулемети і міномети почали один за одним притихати, аж замовкли зовсім.

У розмові виявилося, що це була нова мадярська частина, яка взяла нас за більшовиків. Мадяри щиро подивляли нас, коли довідалися, що ми йдемо на Схід. На інтервенцію наших старшин, мадяри дозволили втікачам перейти мадярський кордон ще того самого дня.

Це було справжнє чудо, що ми вийшли живими з-під того страшного обстрілу. Між нами були тільки один важко і кілька легко поранених. Правда, крім того, поранено кількох селян і спалено кілька хат у селі.

Через села Волосянка і Ялинковате та через гору Високий Верх, ми зайшли до Рожанки Вижньої. Дорога була важка. Потомлені коні ковзалися і падали на коліна. Ми ж обливалися потом.

По дуже короткім відпочинку, ще того самого дня ми перейшли до Рожанки Нижньої і звідси почався перехід через більшовицький фронт.

В Рожанці Нижній наша жандармерія зловила двох підозрілих "дезертирів" з Червоної Армії. Їх обшукали. Під цивільним одягом знайшли в них надавчі радіоапарати. На допиті вони зізнали, що одержали завдання збирати відомості про "банди УПА". За їх інформаціями, радянське військо було вже за горою і за кілька годин його можна було сподіватися в селі.

Наш зв'язок у селах працював добре. У лісах теж були зв'язкові пункти, і там день і ніч стояли стійки, приймали поодинокі відділи і переводили їх через фронт у більшовицьке запілля.

Наші курені взяли напрям на Вільшанець (1043 м.), потім на Чирак (1283 м.) і Красну (1136 м.), а далі великими лісами на кам'янисті і стрімкі гори Буківця. Підхід був