На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Вибачаюся за цю диґресію, яких може буде й більше, але пишу спонтанно, що приходить на думку. Група мала теж до розпорядження одну вантажну і дві легкові машини (одна з них старий Пакард).
На другий день ми навантажилися на авта і група подалась через Турку на Захід. Я спитався Романа Галібея, куди ми їдемо — він теж не був певний, але сказав, що правдоподібно "на Захід". Аж через кілька днів ми якось дізналися, що ця група — це Закордонне представництво УГВР, яке очолює М. Лебедь. Мене це особисто заскочило, бо я був приготований на те, що я іду "до лісу" і відповідно до того вбрався в чоботи, райтки і взяв дуже мало речей з собою на зміну. Це був липень і досить гарячий, так що в чоботах і товстих суконних райтках не буде дуже вигідно. На щастя я захопив зі собою свої студійні документи, що потім мені пригодилися. Але ще більше вдарений несподіванкою і поставлений в незручне становище був Роман Галібей, який сказав мені: "Ну, і як я тепер на Заході буду дивитися людям в очі?" Справа в тому, що кілька тижнів тому на студентських зборах, скликаних ОПУС-ом (Об'єднання Праці Українських Студентів) провідник ОПУС-а др. Лончина промовляв до студентів в імені УЦК — давав вказівки що робити студентам перед приходом большевиків. Його вказівки були: іти до дивізії або еміґрувати. Тоді виступив зі словом Роман Галібей і закликав: ані йти до дивізії, ані не еміґрувати, але лишатися і включатися в боротьбу УПА проти большевиків. Я заспокоював його, що він не виїхав по своїй волі, але по наказу, проте це його не дуже потішало і довший час він старався уникати людей. Але довго він робити того не міг, бо його було призначено організувати на Заході мережу, так що він мусів для цього бути з людьми — отак собі з нього глузувала доля. Та з часом він якось вжився в ту ситуацію.
Над вечір ми приїхали і отаборилися в Команчі, серед чудових Карпатських гір, де день чи два провели над бистрою гірською річкою. І тут я одержав своє перше доручення, і почалася моя одисея.
ХРЕСНИЙ ВОГОНЬ
Доручення було просте — дістатися назад до Буковиськ і передати пошту (ґрипса) для Павленка і взяти пошту від нього. По виконанню завдання шукати групу або в Криниці, або в Кракові на Зеленій. Проблема була тільки в тому, що фронт в той час вже був під Самбором і не було нормальної комунікації у прифронтовій полосі. Але цю справу було розв'язано в той спосіб, що для полегшення подорожі мені виготовлено нашим техніком, який був при групі, папір з підробленою печаткою (ми її називали "вороною") більш-менш такого змісту: ім'я, прізвище — власник особистого документу (Кенкарти) Ч.... є на службі німецької армії. Про своє завдання він може говорити тільки з офіцером розвідки (І-Ц). Всі з'єднання німецької армії повинні дати йому належну допомогу для виконання його функції. Підпис і печатка з німецьким орлом. Слідувало дуже коротке пояснення моєї нової ролі, і легковою машиною мене підвезли на шосе Сянок — Хирів з порадою задержувати військові авта аж доки котресь мене не візьме. Наші люди задержалися недалеко з машиною і дискретно обсервували, доки мене не підібрала військова машина, що в короткому часі й сталося, і я подався на схід. Мене довезли до роздоріжжя в Хирові, де стояв військовий жандарм, який нікого цивільного дальше не пропускав. Я представив йому свойого "документа", він спочатку не дуже на нього звертав увагу, але врешті сказав мені чекати біля нього і може буде в тому напрямі іти транспорт, то він мене на нього посадить. За якої пів години до роздоріжжя під'їхала елеґантна легкова машина з полковником армії і шофером. Жандарм їх задержав і полковник погодився мене взяти з собою. Дорога вела через ліс і на ній не було майже жодного руху. Полковник виглядав на доброго й інтеліґентного німця і помалу між нами зав'язалася розмова спочатку на загальні теми, а потім на тему війни, його побуту на Україні, німецької політики на сході. Час від часу я мусів себе здержувати, щоб не дуже різко критикувати ту