На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський
Влітку 1943 року прийшло доручення вибрати двох членів з нашого семестра на військовий вишкіл УПА на Волині. Я був тоді провідником на нашому семестрі і висловив бажання піти на той вишкіл. На жаль, мій зверхник на це не погодився, і ми вибрали двох інших членів. Одним з них був Влодко Базюк. Через кілька місяців він повернувся з простріленою й здеформованою рукою. Коли я тепер час від часу з ним зустрічаюся, то мені стає тяжко на душі й приходить думка, що може коли б мені було дозволено піти на той вишкіл, то його оминула б ця доля. Але хто може передбачити, кого яка жде доля. І так мої дві мрії, щоб стати вояком, не здійснилися і я не мав щастя зазнати військової романтики.
Організаційні форми студентського життя в 1943 році помітно змінилися. Відбувалися сходини різних секцій, численні імпрези, літературні вечори. Однією з помітних імпрез був великий концерт у Великім Театрі з нагоди інавґурації академічного року 1943-44. В ньому брали участь найкращі студентські мистецькі сили. Я співав тоді в нашому репрезентаційному хорі "Бандурист", а крім того, не знаю, за чиєю суґестією, правдоподібно Ромка Галібея, який знав мене зі станиславівської ґімназії, де я кілька разів успішно брав участь в рецитаторських конкурсах, мені запропонували виступити з рецитацією поезії Лесі Українки: "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя..." Другим рецитатором був колишній театральний актор Вонс, а тепер медичний студент. Це вперше мені довелося виступати перед такою великою аудиторією, бо зала і всі балкони Великого Театру були заповнені вщерть. Видно, що мій виступ був успішний, бо мене знову запросили прорецитувати поему "Холодний Яр" на Шевченківському концерті весною 1944 року в тому самому театрі.
Хоч я тими виступами "здобув собі слави", але з того не було великої користи, що покаже наступна розповідь. У травні 1944 року я поїхав по організаційному відрядженні в околиці Старого Самбора, де я стрінувся з окружним провідником, Кибаличем. Після полагодження організаційних справ, він запросив мене до місцевого, здається, учителя на вечерю. Це було в селі Бусовиська. За столом ми опинилися в товаристві п'ятьох гарних дочок господарів. З розмови виходило, що жодна з них не була студенткою — всі жили в Самбірщині. В такому гарному товаристві за легкою розмовою вечеря проходила приємно. Аж ось, по вечері, одна з дівчат звертається до мене і каже: "А може ви нам щось задеклямуєте?" Це мене заскочило. Я схаменувся й кажу: "Звідки у вас така ідея? Я деклямувати не вмію", а вона на те: "Я відвідувала свою товаришку у Львові і чула вас у Великому Театрі". Тоді я собі подумав: "От, конспірація! Ми готувалися іти в підпілля, як прийдуть большевики, а тут тебе впізнають у глухому гірському селі".
Завдяки тим рецитаціям я теж попав у студентську пресу. На студентському форумі був організований літературний конкурс, який відбувся в Літературно-Мистецькому Клюбі. На цьому конкурсі молоді адепти поезії й прози мали читати свої твори. Студент медицини Тершаківець, чомусь сам не хотів читати свої гуморески і попросив мене для нього це зробити. Читання мало відбутися у п'ятницю ввечорі. Десь близько дев'ятої вечора відходив мій поїзд до Ямниці і я влаштувався так, щоб по дорозі відчитати той твір у клюбі, а потім поїхати на станцію. Так і зробив. Все пройшло дуже гарно. Гумореска Тершаківця у мойому виконанні всім дуже сподобалася. За кілька тижнів у "Студентському Прапорі" появилася стаття про цей вечір, а при ній карикатура мене, з профіля, як я, одягнений в дорогу у чоботях і райтках, з підписом: "А Дейчаківський читає не свої твори". І роби комусь послугу.
Весною 1944 року семестр був замінений на триместр і тривав тільки два місяці Фронт зближався, большевики прорвалися біля Великодня аж у околиці Станиславова. Михась Шевчук і Петро Харук хотіли поїхати на Великдень додому в Городенщину, але не могли вже туди доїхати і декілька тижнів залишилися жити в нашій хаті в Ямниці.
Мене організаційні справи держали у Львові. В той час я часто 'їздив у різні терени. Відбув декілька поїздок до Недільної, в околиці Старого Самбора. Крім роботи у студентському секторі я мав зв'язки з Вуйком — Слотою. З його доручення треба було перетранспортувати віз, наладований друкарським папером, до Недільної. Ми мали їхати в сторону Винник. На головних дорогах були німецькі застави, які контролювали транспорта. Ми не мали жодних документів на той папір так, що на випадок, якщо б німці нас зачепили, то була б біда. Але ми надіялися на щастя, і воно нас не покинуло. В той час, коли німці були зайняті ревізією інших возів, ми непомітно проскочили попри них, а перед Винниками звернули на польові дороги, а потім лісами та через малі села добилися до Карпат. Це вперше я їхав "по зв'язку", від села до села. Було досить романтично, а крім того, на відміну до нашого напівголодного стану у Львові, на кожному зв'язковому пункті нас смачно й досита харчували.
Кінцевою метою того транспорту була лісничівка біля Недільної. Аж по багатьох літах, переглядаючи том "Літопису УПА", присвячений Українській Головній Визвольній Раді (УГВР), я побачив знимку, де відбулася основуюча конференція УГВР. Це була знимка тої лісничівки, куди ми транспортували той папір.
В моїй пам'яті глибоко закарбувався мій останній Великдень дома. Я одержав доручення поїхати зі Львова в околицю Дрогобича. Полагодивши там справу, я одержав дозвіл поїхати на кілька днів до Ямниці на Великодні Свята, а потім я мусів знову повернутися до Львова. Полагодивши справу на зв'язковому пункті, який, пригадую, був на залізничній станції на шляху Дрогобич — Стрий, я мав там нагоду купити дві пляшки самогону, а потім різними поїздами подався через Стрий в сторону Станиславова. Ранком добився до Павелча, звідки прекрасного раннього ранку пішов до Ямниці. Якраз сходило сонце, як я доходив до нашої ямницької церкви. З церкви лунав воскресний спів. Я був дуже зворушений, бо чомусь відчував, що це мій останній Великдень дома і що дальша доля моя і моїх рідних повна небезпек і непевности.
Я дійшов до церкви. Якраз тоді народ співав "Христос Воскрес". Закінчувався обхід довкруг церкви, починалася утреня, а
