Атлантида - Девід Гіббінс
— Але нових спроб поновити Атлантиду, нових експериментів із раєм на землі більше не було, — сказав Костас.
— На тодішній світ уже спадали темні тіні, — похмуро промовив Ділен. — На північному сході, в Богазкої, на узбережжі Малої Азії, вже накопичували сили хети, щоб вирушити на південь і змести на своєму шляху все аж до Єгипту. Що ж до Криту, то вцілілі мінойці не змогли протистояти вторгненню мікенців, які припливли з континентальної Греції. То були предки Агамемнона та Менелая, титанічну боротьбу яких увічнив Гомер в описі облоги Трої.
Ділен замовчав та окинув присутніх уважним поглядом.
— Жерці знали, що в них уже немає сил визначати долю світу, — продовжив він. — Вони вирішили, що своїм честолюбством вони ще раз збудили гнів богів, знову спровокувавши небесну помсту, яка колись знищила їхню прабатьківщину. Виверження Тіри, мабуть, здалося їм початком кінця світу, провістю Армагеддону. Відтоді жерці більше не втручались активно до людських справ, а замість цього замкнулись у своєму монастирі та прикрились його серпанком таємниці. Минуло небагато часу, і від мінойського Криту, як і від його попередниці Атлантиди, залишилися тільки неясні спогади про втрачений рай, притча про пиху людини перед лицем богів, історія, що перейшла до царини міфів та легенд і зберігалася у своїй початковій формі лише у пам’яті останніх верховних жерців.
— Зокрема у храмі в Саїсі, — нагадав Костас.
Ділен кивнув:
— Єгипет був єдиною цивілізацію Середземномор’я, що пережила бурю кінця бронзового віку, єдиним місцем, де ланцюг жерців, що вів свій початок від Атлантиди, жодного разу не перервався протягом усіх тисячоліть. Гадаю, лінія, до якої належав Аменхотеп, була останньою, що досі існувала на світанку класичної античності. Але й вона була приречена на зникнення два століття потому, коли Єгипет захопив Александр Великий.
— Утім, спадщина не зникла безслідно, — сказав Джек. — Аменхотеп передав естафетну паличку Солонові, людині, чий культурний рівень дозволяв сподіватися, що ідеали засновників Атлантиди колись повернуться до життя.
Джек помовчав і, ледь стримуючи почуття, повів далі:
— А тепер цей священний обов’язок перейшов до нас. Уперше за багато тисячоліть спадщина Атлантиди відкрилася людству, причому в повному обсязі, а не в скороченій версії, яку знав Аменхотеп.
Дослідники вийшли з приміщення та повільно пішли сходами вниз, до світла, що виблискувало попереду. З обох боків від них мовчки крокували викарбувані постаті жерців і жриць, нестримні у своєму віковічному бажанні нарешті дійти до святая святих.
33
У кінці проходу почувся якийсь шум, і вчені побачили, що назустріч їм поспішає Бен разом із двома іншими членами екіпажу «Сі-Венчера».
— Вам треба вийти звідси, просто зараз, — сказав він. — Здається, у нас гості.
— Докладніше можна?
— До нас на малій висоті наближається невідомий літальний апарат. Радар засік його п’ять хвилин тому. На виклики він не відповідає і рухається дуже швидко, майже зі швидкістю звука.
— Напрямок?
— Сто сорок градусів, південний-південний захід.
Дослідники вийшли до зали для аудієнцій та, огинаючи центральну платформу, пішли до виходу, що був у протилежній стіні. Навіть у кількох метрах від кратера вони відчували жар, що йшов від нього, — вочевидь, поки вони були в тунелі, вулкан активізувався.
— Схоже, досі не скінчилося.
— Дійсно.
Джек жестом попросив інших поспішати та почекав, поки його наздоженуть Ділен та Гібермаєр, — ті вийшли з проходу останніми. Коли вони проходили повз центральне узвишшя, до неба злетіла хмара розпеченого газу.
— У земній корі щось відбувається, — голосно сказав Костас, намагаючись перекричати ревіння кратера, яке дедалі посилювалося. — Одна з тих подій, що їх атланти фіксували в календарі. Не виключено, станеться викид лави.
— Через той літальний апарат Том Йорк уже віддав наказ про повну евакуацію, — крикнув Бен. — Це заради вашої ж безпеки.
— Ми йдемо.
Дослідники поспішили за Беном сходинками вниз. Усі, зіщулившись проти яскравого денного світла, пішли до імпровізованого вертолітного майданчика. Останній із «Сігоків» уже висів над морем, і на майданчику залишився тільки «Лінкс» із «Сі-Венчера». Ротори вже оберталися, а з обох боків кабіни у дверях стояли пілоти, готові допомогти вченим залізти.
— Це військовий реактивний літак, — на бігу крикнув Бен, притиснувши навушник до вуха. — Раніше тут таких не було. Капітан російського торпедного катера вважає, що це «Гаррієр».
Джек, що підтримував під руку Ділена, відчув, як усередині в нього все стерпло. Він уже знав, хто сидить за штурвалом цього літака. Коли Джек був на базі Аслана, літак, напевно, стояв ув одному з тих вибухостійких ангарів. А тепер його підняла в повітря Ольга Іванівна Борцова.
— Росіяни вважають, що літак націлений на підводний човен. Вони вирішили не ризикувати й уже зробили постріл.
Стрибнувши до кабіни, Джек побачив сліди двох ракет, що вилетіли з катера, найближчого до «Казбека». Набираючи швидкість, вони полетіли до своєї цілі — чорної цятки на обрії.
«Справа не в субмарині, — подумав Джек. — Вона вирішила приєднатися до свого коханця в пеклі».
— Злітай! — крикнув він. — Вона летить за нами!
Пілот зніс ґвинтокрилу машину вгору, і всі, хто був на її борті, побачили, що літак проскочив над субмариною, оточений двома ракетами. Джек стрибнув до досі відчинених дверцят, і в ту саму мить одна з ракет ударила «Гаррієр» у хвіст. «Лінкс» із запаморочливою швидкістю злетів у небо, і смертельно поранений літак проскочив під ним. На коротку мить вони побачили в кабіні людину в шоломі, а потім передню частину фюзеляжу поглинув вибух. Ніхто ще не встиг збагнути, що сталося, а потужна вибухова хвиля вже кинула гелікоптер угору, ледь не викинувши з кабіни Джека та другого пілота. Решта встигли схопитися хто за що.
Палаючий «Гаррієр» із силою комети вдарився у скелю. Літак був спрямований прямо на вхід до вулкана, і залізні уламки полетіли до зали для аудієнцій, наче їх засмоктав до своєї утроби вулкан. Минула лише секунда, а полум’я та шум зникли безслідно.
— Зараз вибухне! — заволав Костас.
Гелікоптер уже встиг піднятися на висоту в тисячу футів і тепер летів на північ. Його екіпаж та пасажири зачаровано спостерігали за сценою, що розгорталася під ними. Через кілька секунд після удару почулося потужне ревіння, і зі входу, наче з форсажної камери, вилетів вогняний струмінь. Вибух «Гаррієра» підпалив леткі гази, що накопичувалися у залі для аудієнцій, і
