Атлантида - Девід Гіббінс
За часів Солона середземноморські мореплавці вже знали про далекі береги за межами Червоного моря на сході й за Геркулесовими стовпами на заході. Однак не варто шукати Атлантиду так далеко. Для єгиптян шостого століття до нашої ери, тобто для мешканців країни, упродовж кількох століть ізольованої від зовнішнього світу внаслідок того, що інші держави бронзового віку зникли з лиця землі, острів Крит був загадковою країною за обрієм, у якій колись розвивалася висока цивілізація. Після катаклізму, що його пережили єгиптяни (згадайте завісу темряви та нашестя сарани, описані у Старому Завіті, у десятому розділі «Виходу»), усі зв’язки з Критом, либонь, були втрачені.
Нині чимало з тих істориків, хто вірить Платоновому описові, вважають, що Атлантида була розташована на мінойському Криті та зникла після виверження Тіри в середині другого тисячоліття до нашої ери.
Наразі археологи не знайшли затонулих мінойських кораблів. Утім, кілька суден, що належать епосі пізнього бронзового віїсу, вдалося знайти. Зокрема корабель, знайдений у 1982 році біля південно-західного узбережжя Туреччини, вважається за найбільше археологічне відкриття після могили Тутанхамона. На тому місці біля узбережжя було знайдено десять тонн мідяних та олов’яних зливків; вантаж блакитних зливків скла; колоди чорного дерева та слонячі бивні; чудові бронзові мечі; печатки торговців із Близького Сходу; золоті ювелірні прикраси, зокрема розкішний золотий потир; нарешті, вишукане зображення золотого скарабея Нефертіті, яке дозволяє віднести знахідку до чотирнадцятого століття до нашої ери. Металу на тому кораблі вистачило б, щоб екіпірувати цілу армію, — не виключено, що то був подарунок одного монарха іншому. Також на місці підводних розкопок було знайдено релігійні атрибути, які, ймовірно, належали жерцям. Нині ці скарби виставлено в Музеї підводної археології, що в Бодрумі.
У 2001 році у грузинському селищі Дманісі було знайдено череп гомініда, вік якого, за твердженнями вчених, становить аж мільйон вісімсот тисяч років. Для порівняння: перші скам’янілі останки предків людини, знайдені в Європі, належать до епохи на мільйон років пізнішої. Лише набагато пізніше з Африки прийшли представники виду Homo sapiens sapiens, які приблизно 35 тисяч років тому почали зображувати на стінах печер тварин, дуже схожих на справжніх.
Опис «зали предків» ґрунтується не лише на відомих печерних рисунках, знайдених свого часу біля Ласко у Франції та поблизу Альтаміри в Іспанії й датованих відповідно вісімнадцятим та п’ятнадцятим тисячоліттями до нашої ери, а й на двох недавніх знахідках. У 1994 році спелеологи відкрили у Шовре, що на півдні Франції, печерний комплекс, вхід до якого ще в доісторичні часи був блокований обвалом скельової породи. Вважається, що цим зображенням 35 тисяч років, отже, вони чи не найстаріші серед знайдених людьми. Митці кам’яного віку могли досягти вершин у своєму мистецтві лише за кілька тисяч років після того, як у цьому районі з’явилися істоти, анатомічно тотожні до сучасної людини. Інша печера, знайдена у 1991 році біля Марселя, містить понад 140 рисунків і гравюр. Особливою цю знахідку робить те, що печера була розташована у 37 метрах нижче від рівня моря. Печера Коске доводить, що у подібних сховищах, які пішли під воду наприкінці льодовикового періоду, можуть зберігатися й інші ще не відкриті нині скарби.
Минуло багато тисяч років, перш ніж мову навчилися передавати за допомогою письма. Першими з відомих систем письма стали месопотамський клинопис та єгипетські ієрогліфи, які виникли приблизно у 3200 році до нашої ери. Але знахідки, що належать до верхнього палеоліту (33—9 тисячоліття до нашої ери), тобто до часу розквіту печерного мистецтва, включають кістки, вкриті рисками та крапками, які можуть являти собою числові послідовності, ймовірно, такі, що означають дні у лінійному календарі. Уявлення про письмо могло виникнути задовго до того, як на початку бронзового віку виникла потреба у постійному веденні записів.
Вигадані жерці Атлантиди уособлюють поєднання шаманів і знахарів у суспільствах мисливців і збирачів плодів та царів-жерців ранніх міст-держав. Також можна вважати їх за віддалених попередників друїдів, невловимих жерців, відомих здебільшого із «Записок про галльську війну» Юлія Цезаря. Можливо, друїди були могутніми посередниками, що єднали розділені племена кельтської Європи. Не виключено, що їхні попередники носили конічні, вигадливо прикрашені астрономічними символами золоті «чаклунські ковпаки», нещодавно знайдені серед артефактів бронзового віку. Ці символи вказують на вміння прогнозувати пересування небесних об’єктів, зокрема на знання місячного циклу, яким володіли також володарі кам’яних обсерваторій на зразок Стоунгенджу. Найстаріший із цих ковпаків відносять до 1200 року до нашої ери. Досі за межами західної Європи їх не знаходили.
Перші землероби на островах Середземномор’я плекали свійських тварин, які в диких різновидах для цих островів не характерні. Це були привезені на великих веслових човнах олені, вівці, кози, свині та велика рогата худоба. Розкопки, проведені на Кіпрі, дозволяють припустити, що такі переселення розпочалися ще у дев’ятому столітті до нової ери, відразу після виникнення сільського господарства у «родючому півмісяці», до складу якого входили Анатолія та Близький Схід.
Перші дерев’яні човни, вік яких удалося встановити, було знайдено в Данії. Їх датували четвертим-п’ятим тисячоліттям до нової ери. Хоча перші єгипетські та близькосхідні човни могли робитися зі жмутів очерету (їхня специфічна форма знайшла своє відображення у пізніших поховальних суднах), велика кількість дерева на південних берегах Чорного моря дозволяє припустити, що човни тут будувалися з дерева ще до появи металевих інструментів.
Нащадком Ноєвого ковчега можна вважати «дуврський човен» — знайдений у цьому англійському порту у 1992 році корпус, який зберігся просто-таки чудово. Хоча він належить до бронзового віку, його форма, можливо, була типовою для перших морських суден. Довжина становила п’ятнадцять метрів, дошки було зшито за допомогою тисової лози. У разі потреби, скажімо, для ремонту чи транспортування сушею, такий човен можна було розбирати. Команда з вісімнадцяти-двадцяти веслярів на човні могла перевозити пасажирів, худобу та інший вантаж через Ла-Манш. У неолітичному переселенні народів брала участь швидше флотилія з таких суден, ніж один-єдиний човен, хай і розміром з описаний у Старому Завіті ковчег, — особливо якщо врахувати те, що металевих теслярських інструментів тоді ще не було, як, зрештою, й ефективного вітрильного оснащення.
З-посеред відкритих досі поселень епохи раннього неоліту найважливішими є Єрихон і Чатал-Ґюк.
