Атлантида - Девід Гіббінс

вона зберігалася в таємниці, — відповів Ділен. — Повернімося до Аменхотепа, верховного жерця єгипетського храму в Саїсі. Гадаю, він був членом того безперервного ланцюга охоронців таємниці, що тягнувся п’ять тисяч років, від самого затоплення Атлантиди. Перші жерці Саїса були останніми жерцями Атлантиди, нащадками тих людей, які залишили цю кімнату, щоб сісти на човен і вирушити у сповнене небезпек плавання на захід, до Босфору. Їхня роль полягала в тому, щоб регулювати людські дії відповідно до їхнього тлумачення божественної волі. Вони досягали цієї мети, не лише впроваджуючи моральний кодекс, але також охороняючи знання, зокрема те, яке, як їм було відомо, є руйнівним. Я вважаю, що після зникнення Атлантиди вони зберігали таємницю виробництва бронзи, переказуючи її з покоління в покоління, від патріарха до посвяченого, від учителя до учня. — Ділен указав на блискучі таблички на стінах. — Перед нами всі знання жерців Атлантиди, подані у вигляді священного тексту. Деякі відомості були відкриті для всіх, наприклад, засади архітектури; інші ж, приміром, медичні знання, зберігалися верховними жерцями. — Професор простяг руку до не-перекладених табличок ліворуч від нього. — Стосовно решти ми можемо лише будувати припущення. Можливо, в цих записах є старовинна мудрість, яку жерці зберігали виключно для себе, щоб розкрити її в час, указаний богами.

— Але принципи обробки бронзи, напевно, були відомі всім чи принаймні багатьом мешканцям Атлантиди, — заперечив Костас.

— Необов’язково, — сказав Джек, проходжуючись біля кулі. — Коли я в АДСА пропливав над західною частиною міста, то помітив дещо дивне. Я бачив майстерні, де обробляли дерево та камінь, бачив печі, в яких сушили кукурудзу та пекли хліб. Але ні ливарень, ні кузень не було. — Він питально подивився на Мустафу: докторська дисертація турка, присвячена ранньому розвиткові металургії в Малій Азії, вважалася за найвичерпніше дослідження цієї теми.

— Ми тривалий час думали, що олово, вживане у бронзовому віці, надходило з Центральної Азії, — сказав Мустафа. — Але аналіз інструментів показав, що частина металу видобувалася в копальнях південно-східної частини Анатолії. А тепер, гадаю, ми дивимося на ще одне джерело олова, джерело, якого ми б ніколи не знайшли, якби не відкрили Атлантиди.

Джек з ентузіазмом кивнув, а Мустафа повів далі:

— Топлення та ковальська справа — це не ті різновиди діяльності, якими можна займатися в хатньому господарстві. Джек має рацію: суспільство такого масштабу вимагало б великого металургійного виробництва, розташованого досить далеко від житлових кварталів. І в цьому місці мали працювати з високою температурою, можливо, природного походження.

— Звичайно! — вигукнув Костас. — Вулкан! Мінерали, викинуті виверженням, мусили містити каситерит, тобто олов’яну руду. Копальня являла собою лабіринт підземних галерей, що слідом за жилами руди йшли глибоко в тіло гори.

— А оскільки гора вже вважалася священною, — додав Ділен, — то жерці мали змогу контролювати доступ не лише до засобів виробництва бронзи, а й до самої технології. Вони могли створити враження, що це виробництво — таємниця, передана їм богами. Інститут жерців існує завдяки тому, що в його розпорядженні є істини, невідомі простим людям. Освятивши бронзу, жерці могли зробити металургію заняттям для обраних.

Джек вглядався у стіл перед собою.

— Нині ми перебуваємо у храмі давньої технології, величезній домні, гідній самого бога вогню Гефеста.

— То що насправді трапилося під час виходу з берегів Чорного моря? — спитав Костас.

— Ми підійшли до цього питання впритул, — сказав Ділен. — Коли Босфор прорвало й розпочалася повінь, тутешні люди, мабуть, припустили найгірше: кінець неминучий. Навіть жерці не могли дати переконливого пояснення безжальному наближенню моря: це явище здавалося їм таким самим надприродним, як гуркіт самого вулкана.

Активно жестикулюючи та кидаючи на стіни химерні тіні, він почав ходити вперед-назад:

— Щоб уласкавити богів, жерці вдалися до відповідних жертвопринесень. Мабуть, вони протягли шляхом для урочистих процесій величезного бика та на вівтарі перерізали йому горлянку. Коли це нічого не дало, жерці у відчаї могли вдатися до надзвичайного заходу — людського жертвопринесення. Вони зарізали жертву або жертов на камені у трупарні та скинули їхні тіла з поховальної платформи над вулканом.

Ділен трохи помовчав і повів далі:

— А потім сталося щось іще. Можливо, це було виверження магми, супроводжуване потужною бурею, — це поєднання зродило б великий стовп пари та видовищні веселки. Цього знаку чекали вже давно. На стіні у святая святих квапливо нашкрябали ті самі два знаки — в атлантів залишалася надія, що Ягве не покинув їх. Потім вони переконалися: замість того, щоб чекати неминучого, краще піти геть.

— І вони сіли у свої човни та попливли, — сказав Костас.

— Деякі групи пішли найкоротшим шляхом у гори, на схід до Кавказу та на південь, до Анатолійського плато, повз гору Арарат, потім до Месопотамії та в долини Інду. Інші попливли човнами на захід, до гирла Дунаю, і врешті-решт ця хвиля докотилася до Атлантичного океану. Але, гадаю, найбільша група обігнула Босфор і розселилася берегами Середземного моря. Вони заселили Єгипет, Грецію та Східне Середземномор’я, а деякі з них навіть досягли сучасних Італії та Іспанії.

— А що вони з собою забрали? — спитав Ефрам.

— Згадайте Ноїв ковчег, — відповів Ділен. — Пари свійських тварин: рогату худобу, свиней, оленів, овець, кіз. І кошики з насінням: пшеницю, ячмінь, боби, навіть оливки та виноград. Але одну надзвичайно важливу річ вони залишили тут.

— Бронзу? — здогадався Костас.

Ділен із серйозним виглядом кивнув:

— Це єдине можливе пояснення цілковитої відсутності бронзи в археологічних знахідках, що належать до наступних двох тисяч років. Мабуть, у човнах вистачало місця, щоб захопити інструменти та обладнання, але, гадаю, жерці наказали цього не робити. Можливо, це була остання спроба уласкавити богів, жертва, яка мала гарантувати безпечну подорож. Припускаю навіть, що атланти кинули інструменти в море, у такий спосіб віддавши їх силі, що прирекла місто на загибель.

— Але секрети металургії жерці взяли з собою, — сказав Костас.

— Дійсно. Гадаю, верховні жерці уклали зі своїми богами угоду, або, якщо волієте, дістали від них заповіт. Після того як знак згори подарував надію на те, що їм удасться врятуватися, вони кинулися копіювати слова своїх священних текстів, створивши з тонких листів золота десять «скрижалей». Нам відомо, що їхні знання включали засади сільського господарства, тваринництва та обробки каменю, а також багато іншого, про що ми зможемо дізнатися, лише закінчивши переклад. — Ділен глянув на Катю. — Кожен набір табличок було покладено до дерев’яної скрині та передано у розпорядження верховного жерця, одного на кожну групу втікачів.

— Одна з груп дістала незакінчений заповіт, — завважив Джек. — Незакінчений запис на золотому листі, що лежить перед нами, є копією четвертої таблички.

Ділен кивнув.

— А ще,