Північна Одіссея - Джек Лондон
Цього разу ґвалту не було. Присутність Маккоя і та впевненість та спокій, що він їх випромінював, справили належний ефект. Матроси тихо, без поспіху, порадилися між собою. А потім, дійшовши згоди, виштовхали поперед себе лондонця-кокні, щоб той промовляв від їхнього імені.
Цього достойного джентльмена переповнювало усвідомлення власного героїзму й героїзму його товаришів, і він емоційно вигукнув, поблискуючи очима:
— Побий мене грім! Якщо піде він, то підемо й ми!
Команда глухо загомоніла на знак згоди і розійшлася по своїх місцях.
— Стривайте, капітане, — звернувся до нього Маккой, коли той повернувся, щоб віддати наказ першому помічникові. — Мені треба спочатку повернутися на берег.
Містер Коніг зупинився, як громом уражений, і поглянув на Маккоя як на безнадійного божевільного.
— На берег?! — скрикнув капітан. — Але ж навіщо? На вашому каное ви добиратиметеся туди три години!
Маккой зміряв відстань до землі і кивнув:
— Так, зараз шоста. До берега я доберуся не раніше дев'ятої. Люди зберуться не раніше десятої. Коли вночі зміцніє бриз, тримайтеся проти нього, а завтра вранці заберете мене, щойно розвидніється.
— В ім'я здорового глузду та всього святого! — вибухнув капітан. — Навіщо вам людей збирати? Ви що, не розумієте, що корабель горить у мене під ногами?
Маккой був спокійним і незворушним, як вечірнє море, і на його гладенькій поверхні гнів капітана не збурив ані найменшої хвильки.
— Так, капітане, — протуркотів він, як голубок. — Я прекрасно розумію, що ваш корабель горить. Саме тому я і йду до Мангареви. Але щоб вирушити з вами, мені потрібен дозвіл. Така наша традиція. Не кожного дня буває так, що губернатор покидає острів, і тому це дуже важливо. Йдеться про інтереси мешканців, і тому вони мають право проголосувати за дозвіл чи за відмову. Але я певен, що вони дадуть дозвіл.
— Точно впевнені?
— Абсолютно.
— Але раз ви в цьому не сумніваєтеся, тоді навіщо морочити голову? Ми ж на цілу ніч затримаємося!
— Така наша традиція, — пролунала спокійна незворушна відповідь. — І мені, як губернатору, слід віддати деякі розпорядження на час моєї відсутності на острові.
— Але ж до Мангареви лише доба ходу, — заперечив капітан. — Припустімо, що проти течії вам доведеться повертатися сюди вшестеро довше. Виходить, що ви повернетеся десь під кінець тижня.
Маккой посміхнувся своєю широкою поблажливою посмішкою.
— На Піткерн заходить дуже мало суден, а коли й заходять, то це — судна із Сан-Франциско чи з-за мису Горн. Якщо я зможу повернутися через півроку, то вважайте, що мені поталанило. Мене може не бути рік, бо, можливо, мені доведеться вирушати до Сан-Франциско, щоб сісти там на корабель, який привезе мене назад. Колись мій батько думав, що від'їжджає з острова на три місяці, а повернувся аж через два роки. До того ж у вас мало харчів. Якщо вам доведеться пересісти в шлюпки, а погода зіпсується, то, можливо, вам доведеться добиратися до землі кілька днів. Я можу привезти із собою завтра вранці два каное харчів. Найкраще підійдуть нам сушені банани. Коли бриз посилиться, тримайтеся проти нього. Що ближче до берега ви будете, то більше харчів я зможу із собою привезти. До побачення.
Маккой простягнув руку. Капітан потиснув її і неохоче відпустив. Здавалося, рука губернатора було для нього, як рятувальний круг для матроса.
— А звідки мені знати, чи повернетеся ви завтра вранці? — спитав він.
— Та отож! — скрикнув помічник. — Звідки нам знати, що ви не тікаєте, рятуючи свою шкуру?!
Маккой не сказав нічого, а просто поглянув на них так лагідно і поблажливо, що їм здалося, що то сама душа його промовляє з непорушною впевненістю: я не підведу.
Капітан відпустив, нарешті, руку губернатора, і Маккой, ще раз обвівши своїм благодатним поглядом команду, перебрався через планшир і спустився в каное.
Вітер посилився, і корабель «Піренеї», попри обросле днище, спромігся відвоювати півдюжини миль у західної течії. На світанку, коли до Піткерна було милі зо три, капітан Девенпорт помітив два каное, що наближалися до судна. Знову Маккой перебрався через планшир і важко зіскочив на гарячу палубу. Він привіз із собою багато в'язок сушених бананів, і кожна в'язка було замотана в сухі листки.
— А тепер, капітане, — звернувся він до Девенпорта, — розвертайтеся і женіть щодуху, коли жити хочеться. Бачите, я не мореплавець, — пояснив він кілька хвилин по тому, стоячи на капітанському мостику, позираючи зверху вниз і намагаючись визначити швидкість «Піренеїв». — Ви доведете судно до Мангареви, а коли на обрії з'явиться земля, то я виконаю функції лоцмана і заведу корабель у лагуну. Як ви гадаєте, з якою швидкістю ми йдемо?
— Одинадцять вузлів, — відповів капітан Девенпорт, кинувши оцінюючий погляд на воду, що з шумом проносилася вздовж борту.
— Ага, значить, одинадцять. Тоді якщо корабель і далі йтиме з такою швидкістю, то Мангарева з'явиться на горизонті завтра вранці між дев'ятою та восьмою годинами. Я виведу його на мілину щонайпізніше до десятої чи одинадцятої. І на цьому ваші біди скінчаться.
Капітану на мить здалося, що ця благословенна мить уже настала — отак переконливо звучали слова Маккоя.
Два тижні знемагав капітан Девенпорт під страшним тягарем, керуючи своїм палаючим кораблем, і нерви його починали здавати.
Різкий порив вітру штовхнув його у спину і засвистів у вухах. Він прикинув його силу і швидко глянув за борт.
— Вітер увесь час посилюється, — мовив він. — Наша стара бабця зараз робить уже дванадцять вузлів на годину. Якщо так і триватиме, то ми зекономимо час і встигнемо до острова ще вночі.
Увесь день «Піренеї» неслися морем зі своїм вантажем палаючого вогню. Коли посутеніло, випустили брамселі й вітрила на бом-брам-стеньзі, і корабель буквально влетів у темряву та й понісся крізь великі, серпоподібні хвилі, що ревіли довкола. Попутний вітер додавав швидкості, і прямо по курсу й позаду небо почало сіріти. На другій напіввахті якась романтична душа затягла пісню, а коли вдарило вісім склянок, то заспівала вже вся команда.
Капітан Девенпорт наказав принести ковдри і розстелити їх на мостику.
— Я вже забув, що таке сон, — пояснив він Мак-кою. — Я
