Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

я знову витягнув свою «самокрутку» й закурив. Сем спершу широко розплющив очі, а потім так само широко роззявив рота, його ніздрі жадібно вдихнули запах тютюну, а на обличчі аж розгладилися зморшки від задоволення. Вестмен нечасто має нагоду покуштувати гарного тютюну, але вже коли курить, то зі справжньою пристрастю.

— Чудово! Чарлі, невже ви маєте сигари?

— Звичайно, щонайменше десяток. Пригостити вас?

— Буду неймовірно вдячний! Ви — просто скарб. Відтепер я поважатиму вас ще більше.

Він закурив за індіанським звичаєм, не втягуючи дим у легені, а ковтаючи, а потім тоненькою цівкою випускаючи його із живота. На його обличчі відбивалася неземна насолода.

— Забудьте про всі турботи! Треба поринути в це блаженство цілком! Я навіть можу вгадати, що це за марка сигари.

— Спробуйте. Ви знаєтеся на цьому?

— Сподіваюся.

— Ну і яка?

— Ґусфут із Вірджинії або Меріленду!

— Ні!

— Справді? Тоді я вперше в житті помилився. Цей смак ні з чим не сплутаєш, як і цей аромат.

— Але це не він.

— Тоді це бразильська Леґіттімо!

— Також ні.

— Кюрасао з Байї?

— Ні.

— То що ж це таке?

— Подивіться уважніше на сигару!

Я дістав ще одну сигару і почав акуратно розгортати її листок за листком.

— Ви збожеволіли, Чарлі! Навіщо ви псуєте таку чудову сигару? Кожен трапер віддасть вам за неї не менше ніж п’ять або навіть вісім бобрових шкір, якщо він довго не курив.

— Через два або три дні я отримаю нові сигари.

— Через три дні? Нові? Звідки?

— Зі своєї фабрики.

— У вас є фабрика?

— Так.

— Де?

— Там, — відповів я і показав на свого мустанга.

— Чарлі, прошу вас, не знущайтеся з мене.

— Це чистісінька правда.

— Якби ви не були Вбивчою Рукою, я подумав би, що ви здуріли.

— Ви просто подивіться на тютюн!

Він уважно роздивлявся листя.

— Я такого ніколи не бачив, але це дуже добрий тютюн.

— Показати вам свою фабрику?

Я підійшов до мустанга, послабив попругу під сідлом і витягнув звідти невеличку подушку. Потім відкрив її та показав Семові.

— Візьміть собі трохи.

Він витягнув жменю листя.

— Чарлі! Не вважайте мене за дурня. Це ж листя дикої вишні та мастики.

— Так і є. Додайте до цього трохи сушеної дикої коноплі й загорніть у листок воловика лікарського. Ось тут і поміщається вся моя тютюнова фабрика. Я збираю потрібні мені сорти листя, запихаю їх у подушку і кладу під сидіння. Від тепла і тертя листя сохне, так я отримую сировину для своїх сигар.

— Неймовірно!

— Але правда! Ясна річ, така сигара — це лише сурогат, і кожен справжній поціновувач викине її після першої ж затяжки, навіть якщо він звик до не надто вишуканого курива. Але той, хто кілька років побігає по прерії без справжнього тютюну, а потім закурить це, подумає, що в його руках ґусфут із Вірджинії або Меріленду. Ви самі це підтвердили.

— Чарлі, я поважаю вас усе більше!

— Але не розповідайте про це в товаристві людей, які ніколи не бували на Дикому Заході, бо вони вважатимуть вас тунгусом, киргизом чи якимось іншим дикуном, у якого смакові та нюхові рецептори намазані смолою або втратили чутливість із якихось інших причин.

— Навіщо мені їхні киргизи, якщо сигара смакує, а до того ж я не знаю, де шукати таких людей.

Поки я ділився з Семом своєю таємницею, він насолоджувався сигарою, аж поки від неї не залишився такий крихітний недокурок, що його заледве можна було втримати у роті.

Тим часом сутеніло і незабаром вже було так темно, що настав час діяти.

— Ну що, починаємо? — запитав Сем.

— Так.

— Як?

— Ходімо разом до коней червоношкірих, там розділимося, підслухаємо з різних боків їхні плани, а тоді знову зустрінемося.

— Гаразд. Але якщо трапиться щось несподіване і комусь із нас доведеться тікати, або ми загубимося, то зустрічаємося на південь звідси, біля води. Там ліс ніби стікає із гір у прерію, а за милю або дві від північної галявини прерія утворює щось на зразок зеленої затоки, де легко знайти одне одного.

— Окей. Тоді рушаймо!

Я не думав, що справді може статися щось несподіване, але про всяк випадок ліпше поводитися якомога обережніше. Ми вирушили в дорогу.

Надворі вже було так темно, що ми могли, не ховаючись, у повний зріст перейти через тори. Потім повернули ліворуч і, тримаючи напоготові ножі у разі ворожого нападу, пішли вздовж насипу. У прерії очі дуже швидко звикають до темряви, і ми на відстані кількох кроків могли б розпізнати індіанців, якби вони наблизилися до нас. Ми пройшли повз тіло вбитого білого й опинилися на місці, де раніше паслися коні. Вони все ще стояли там.

— Заходьте справа, а я — зліва! — прошепотів Сем і зник.

Я обійшов табун і опинився на відкритій місцевості, де не було кущів, там я побачив індіанців, які порозлягалися на землі. Вони не розпалювали вогнища і поводилися так тихо, що чути було шелестіння комах у листі. Збоку від них я побачив три постаті, які тихо перемовлялися між собою. Я підповз до них так