Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
— Чудово! Чарлі, невже ви маєте сигари?
— Звичайно, щонайменше десяток. Пригостити вас?
— Буду неймовірно вдячний! Ви — просто скарб. Відтепер я поважатиму вас ще більше.
Він закурив за індіанським звичаєм, не втягуючи дим у легені, а ковтаючи, а потім тоненькою цівкою випускаючи його із живота. На його обличчі відбивалася неземна насолода.
— Забудьте про всі турботи! Треба поринути в це блаженство цілком! Я навіть можу вгадати, що це за марка сигари.
— Спробуйте. Ви знаєтеся на цьому?
— Сподіваюся.
— Ну і яка?
— Ґусфут із Вірджинії або Меріленду!
— Ні!
— Справді? Тоді я вперше в житті помилився. Цей смак ні з чим не сплутаєш, як і цей аромат.
— Але це не він.
— Тоді це бразильська Леґіттімо!
— Також ні.
— Кюрасао з Байї?
— Ні.
— То що ж це таке?
— Подивіться уважніше на сигару!
Я дістав ще одну сигару і почав акуратно розгортати її листок за листком.
— Ви збожеволіли, Чарлі! Навіщо ви псуєте таку чудову сигару? Кожен трапер віддасть вам за неї не менше ніж п’ять або навіть вісім бобрових шкір, якщо він довго не курив.
— Через два або три дні я отримаю нові сигари.
— Через три дні? Нові? Звідки?
— Зі своєї фабрики.
— У вас є фабрика?
— Так.
— Де?
— Там, — відповів я і показав на свого мустанга.
— Чарлі, прошу вас, не знущайтеся з мене.
— Це чистісінька правда.
— Якби ви не були Вбивчою Рукою, я подумав би, що ви здуріли.
— Ви просто подивіться на тютюн!
Він уважно роздивлявся листя.
— Я такого ніколи не бачив, але це дуже добрий тютюн.
— Показати вам свою фабрику?
Я підійшов до мустанга, послабив попругу під сідлом і витягнув звідти невеличку подушку. Потім відкрив її та показав Семові.
— Візьміть собі трохи.
Він витягнув жменю листя.
— Чарлі! Не вважайте мене за дурня. Це ж листя дикої вишні та мастики.
— Так і є. Додайте до цього трохи сушеної дикої коноплі й загорніть у листок воловика лікарського. Ось тут і поміщається вся моя тютюнова фабрика. Я збираю потрібні мені сорти листя, запихаю їх у подушку і кладу під сидіння. Від тепла і тертя листя сохне, так я отримую сировину для своїх сигар.
— Неймовірно!
— Але правда! Ясна річ, така сигара — це лише сурогат, і кожен справжній поціновувач викине її після першої ж затяжки, навіть якщо він звик до не надто вишуканого курива. Але той, хто кілька років побігає по прерії без справжнього тютюну, а потім закурить це, подумає, що в його руках ґусфут із Вірджинії або Меріленду. Ви самі це підтвердили.
— Чарлі, я поважаю вас усе більше!
— Але не розповідайте про це в товаристві людей, які ніколи не бували на Дикому Заході, бо вони вважатимуть вас тунгусом, киргизом чи якимось іншим дикуном, у якого смакові та нюхові рецептори намазані смолою або втратили чутливість із якихось інших причин.
— Навіщо мені їхні киргизи, якщо сигара смакує, а до того ж я не знаю, де шукати таких людей.
Поки я ділився з Семом своєю таємницею, він насолоджувався сигарою, аж поки від неї не залишився такий крихітний недокурок, що його заледве можна було втримати у роті.
Тим часом сутеніло і незабаром вже було так темно, що настав час діяти.
— Ну що, починаємо? — запитав Сем.
— Так.
— Як?
— Ходімо разом до коней червоношкірих, там розділимося, підслухаємо з різних боків їхні плани, а тоді знову зустрінемося.
— Гаразд. Але якщо трапиться щось несподіване і комусь із нас доведеться тікати, або ми загубимося, то зустрічаємося на південь звідси, біля води. Там ліс ніби стікає із гір у прерію, а за милю або дві від північної галявини прерія утворює щось на зразок зеленої затоки, де легко знайти одне одного.
— Окей. Тоді рушаймо!
Я не думав, що справді може статися щось несподіване, але про всяк випадок ліпше поводитися якомога обережніше. Ми вирушили в дорогу.
Надворі вже було так темно, що ми могли, не ховаючись, у повний зріст перейти через тори. Потім повернули ліворуч і, тримаючи напоготові ножі у разі ворожого нападу, пішли вздовж насипу. У прерії очі дуже швидко звикають до темряви, і ми на відстані кількох кроків могли б розпізнати індіанців, якби вони наблизилися до нас. Ми пройшли повз тіло вбитого білого й опинилися на місці, де раніше паслися коні. Вони все ще стояли там.
— Заходьте справа, а я — зліва! — прошепотів Сем і зник.
Я обійшов табун і опинився на відкритій місцевості, де не було кущів, там я побачив індіанців, які порозлягалися на землі. Вони не розпалювали вогнища і поводилися так тихо, що чути було шелестіння комах у листі. Збоку від них я побачив три постаті, які тихо перемовлялися між собою. Я підповз до них так