Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Так, пишу.

— Гм-м! Якщо сам Вбивча Рука взявся писати книги, отже, це не зовсім те, що я думав. Однак скажу відверто, я радше волів би потрапити до ведмедя в барліг, ніж узяти в руки перо і вмочити його в чорнильницю. За все своє життя я не зумів вивести на папері жодного слова. Але повернімося до наших справ: поясніть мені, звідки тут узялися індіанці. Я впізнав сіу-оґлала, а з ними треба бути дуже обережним.

Я розповів йому історію нашого маленького загону.

— Гм, — сказав на це Сем. — Затримуватися нам тут не варто. Вчора вдень я натрапив на сліди загону приблизно з шістдесяти коней. Стільки червоношкірих — це не жарт. Напевно, ці четверо були з їхньої компанії і виїхали на розвідку. Ви коли-небудь бували в цих місцях?

— Ні.

— Миль за тридцять звідси прерія переходить у суцільну рівнину, а ще через десять миль далі на захід можна знайти воду. Мені здається, індіанці поїдуть туди, щоб напоїти коней. Ми, звичайно ж, намагатимемося не перестрітися з ними, тому нам краще повернути на південь, хоч так ми лише завтра після обіду дістанемося до води. Та коли рушити в дорогу негайно, то до вечора можна дістатися до Західної залізниці. А якщо ми приїдемо вчасно, то зможемо навіть мати насолоду побачити потяг, який проїде повз нас.

— Я готовий їхати. Але що ми зробимо з трупами?

— Що ми з ними зробимо? Та нічого. Залишимо тут, але спершу я відріжу їм вуха, щоб червоношкірі знали, хто це зробив.

— Але залишивши їх тут, видамо, що ми тут були.

— Саме це я маю на меті.

Сем відтягнув усі чотири трупи на вершину пагорба і поклав їх рядком, потім повідрізав вуха і втиснув кожному в руки.

— Ось так, Чарлі. Вони їх побачать і зразу здогадаються, що тут побував Святе Вухо. Ви не повірите, як це моторошно, коли взимку страшенно хочеться, щоб у тебе замерзли вуха, а їх у тебе вже немає. Одного разу, тільки одного разу в житті, я схибив і потрапив у полон до червоношкірих. Я захищався з усіх сил, убив кількох, а одному відрізав томагавком вухо. Щоб принизити мене, вони, перш ніж поставити до стовпа тортур, відрізали мені вуха. Але вночі Сем Гаверфілд несподівано зник і тепер платить їм тією ж монетою. Гляньте-но сюди.

Він простягнув мені рушницю, і я побачив, що його приклáд був усіяний зарубками, кожна з яких означала вбитого червоношкірого. Роблячи нові, Сем показав пальцем:

— Це все вбиті мною індіанці. Сьогодні до них додадуться ще четверо. — Він зробив ще чотири зарубки, а потім продовжив: — А он ті вісім трохи вище — білі. Колись я розповім вам про них. До них неодмінно треба буде додати ще двох — батька і сина. Таких негідників світ не бачив. Коли я до них нарешті доберуся, можна і вмирати.

Його очі волого заблищали, а на обличчі з’явився вираз гіркоти, скорботи й любові. Я здогадався, що в серці старого мисливця живе біль і що він, можливо, пішов у ці пустельні місця, гнаний скорботою і жадобою помсти, адже справжній мисливець прерій не знає заповіді: «Люби ближнього свого!»

Тим часом Святе Вухо перезарядив рушницю. Вона належала до тих старезних, які доволі часто можна побачити в прерії. Дерев’яні частини давно втратили первісну форму, залізні — заіржавіли. Численні зарубки нагадували про смерть Семових ворогів. Ніхто, крім господаря, не зміг би влучити з цієї зброї навіть у бізона з відстані двох кроків, але Сем вивчав її довгі роки, знав усі її переваги й недоліки, тож у його досвідчених руках вона оберталася на небезпечну зброю.

— Тоні! — покликав вестмен.

Кінь, який пасся за футів сто від нас, перестав щипати травичку й підійшов до господаря, ставши так, що тому залишалося тільки підняти руку, спертися і застрибнути в сідло.

— Семе, у вас чудовий кінь, хоч на перший погляд за нього і долар віддати шкода. Але тепер я розумію, що ви не розлучитеся з ним і за тисячу.

— Звичайно! Навіть за мільйон! Що таке гроші! Я знаю у Скелястих горах такі місця, де золото можна гребти лопатою, і якщо колись зустріну людину, яку полюбить моє старе серце, я покажу їй дорогу туди. Ні, за гроші я мою Тоні не віддам. Я вам скажу одне, Чарлі: той, кого тепер називають Святим Вухом, колись був зовсім іншою людиною, щасливою і життєрадісною, як Божий день, сповнений світла, чи як море, повне води. Це був молодий фермер, і мав він дружину, за яку був готовий, не замислюючись, віддати тисячу життів, і сина, за якого він віддав би й десять тисяч життів. Дружину він привіз собі на кобилі на ім’я Тоні. А коли Тоні народила здорове, кмітливе і прудке лоша, то чом би було і його не назвати Тоні. Правда, Чарлі?

— Звичайно, — відповів я, глибоко зворушений тим, як раптово попередня різкість Сема змінилася на дитячу відвертість.

— Але потім з’явилися бандити, ті самі десятеро. Вони спалили мою ферму, вбили дружину й дитину, пристрелили кобилу, яка не носила в сідлі чужих. Уціліло тільки лоша, і то лише тому, що заблукало й випадково опинилося на пасовищі далеко від дому. Повернувшись додому з полювання, я знайшов попелище. І лише ця тварина залишилася свідком мого колишнього щастя. Що ще я можу вам розповісти? Вісьмох із цієї зграї я вбив з цієї рушниці, але двоє втекли, відтоді я ганяюся за ними по всій країні, і врешті я до них доберуся, бо ті, на чий слід одного разу напав Святе Вухо, можуть тікати аж до монголів, але ніколи й ніде не сховаються. Саме тому я їду до Мексики й Техасу. Ось так молодий життєрадісний фермер перетворився на старого волоцюгу, який вештається лісами та преріями і думає тільки про помсту, а