Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Він сміявся доволі голосно, без остраху, що його почують. Це нагадало мені сміх Сема Гоукенса, коли той відчував свою перевагу.

— Що ж саме я не взяв до уваги, Семе?

— Невже я повинен щось пояснювати Вбивчій Руці? Скажіть-но мені, що б ви зробили, якби прибули сюди на зустріч із другом, а замість нього побачили біля коня молоток?

— Я ліг би на траву й чекав його повернення.

— Справді? Але я в це ніколи не повірю. Вас не було, коли я приїхав, і з вами могло щось трапитися, тож я пішов назирці.

— А якби ви перешкодили мені? А крім того, ви вже мали би збагнути, що я без потреби не наражаю себе на небезпеку. Як далеко ви дійшли слідом за мною?

— Аж до того місця, де ви знайшли того бідаку, якого вбили індіанці. Я знав, що ви неподалік, тому міг рухатися швидше. Я оглянув мерця і зрозумів, що ви пішли прошпигувати за індіанцями, тож повернувся сюди і чекав тут. Отже, скільки ви їх там нарахували?

— Приблизно шістдесят.

— Отже, це той самий загін, чиї сліди я бачив учора. Я правильно зрозумів: вони відкопали сокиру війни?

— Так.

— Вони надовго сюди?

— Щойно розсідлали коней.

— Чорт! То в них тут якісь плани. Ви зауважили щось підозріле?

— Мені здається, що вони збираються розібрати рейки, щоб потяг зійшов з колії, а потім пограбувати пасажирів.

— Ви здуріли, Чарлі? Це ж дуже небезпечно для пасажирів! Звідки ви це знаєте?

— Я підслухав їх.

— Ви розумієте мову оґлала?

— Розумію, але цього разу мені вона й не знадобилася. Вартові біля коней надто зрозуміло спілкувалися жестами.

— А ви не помилилися? Опишіть мені їхні жести.

Я виконав його прохання, і вестмен аж підстрибнув на місці від хвилювання, але швидко опанував себе і знову сів на землю.

— Так, ви все зрозуміли правильно. Тепер ми повинні допомогти пасажирам. Але квапитися не треба, спершу слід усе добре обміркувати. Ви кажете, їх шістдесят. Це прикро, бо в мене залишилося місце тільки для десяти зарубок, а що робити з рештою?

Попри всю поважність нашої ситуації, я ледь стримався від сміху. Замість хвилюватися через те, що нам удвох доведеться битися з шістдесятьма супротивниками, вестмен думав про місце для насічок.

— А скількох ви збираєтеся вбити? — запитав я.

— Ну, цього я ще сам не знаю, але думаю, що не більше ніж двох-трьох, бо індіанці втечуть, коли побачать перед собою двадцять або тридцять білих.

Я зрозумів, що Сем також сподівається на допомогу пасажирів потяга.

— Найважливіше, — зауважив я, — це правильно визначити потяг, на який вони збираються напасти. Тут ми не маємо права помилитися.

— Якщо вірити в те, що ви зрозуміли з їхньої пантоміми, то вони вирішили захопити потяг із Маунтін[8], який їхатиме з заходу, але це мене дивує, бо звідти зазвичай везуть самих пасажирів, а от поїзди зі сходу завжди везуть такі товари, від вигляду яких у кожного червоношкірого починають блищати очі. Доведеться нам, мабуть, розділитися й піти в різні боки вздовж залізничної колії.

— У нас не буде іншого виходу, але це якщо ми не зможемо довідатися, звідки й коли тут їздять потяги.

— Звідки я можу це знати? Я ще в житті не сидів у штуці, яку ви називаєте вагоном і в якій не знаєш, куди подіти ноги від страху, я живу у прерії, юначе, і пересуваюся верхи на своїй Тоні. А що роблять зараз індіанці, ви не бачили?

— Не знаю, я бачив тільки коней, але думаю, що вони точно знають, коли з’явиться потяг, і візьмуться до діла аж уночі, інакше ми б уже почули, як вони стукають по рейках. До сутінків залишилося не більше ніж півгодини. Щойно стемніє, ми їх знайдемо і про все довідаємося.

Отже, він, як і я, дійсно сподівався, що під час сутички ми зможемо покладатися на допомогу персоналу потяга й пасажирів.

— Окей. Так і зробимо.

— У такому разі один з нас мусить піти і пильнувати колію. Я переконаний, що червоношкірі почнуть розбирати рейки десь неподалік від коней, щоб у разі невдачі якомога швидше втекти.

— Не треба, Чарлі. Подивіться на Тоні! Я ніколи її не прив’язую і не стриножую, це надзвичайно розумна тварина, і я цілком можу покладатися на її чуття. Ви колись бачили коня, який не видає ні звуку, відчуваючи наближення ворога?

— Ні.

— А моя Тоні — саме така. Мабуть, це єдиний такий кінь у всьому світі. Коли коні видають звуки, відчуваючи наближення ворога, це попереджає їхніх власників, але водночас і ворогів, які знають, що ви попереджені про небезпеку. Тому я відучив від цього свою Тоні, і вона, розумниця, все чудово засвоїла. Я завжди відпускаю її пастися на волю, а вона, коли чує чужого, мовчки підходить і тицяється у мене носом.

— А якщо вона раптом нічого не відчує?

— Чорт! Вітер дме якраз із боку червоношкірих, і якщо Тоні не відчує їх на відстані тисячі кроків, я дозволю вам застрелити себе на місці. Крім того, майте на увазі, що індіанці бачать не гірше за орлів, тож можуть зауважити вас іздалеку, навіть якщо ви вилізете на насип. Тому краще сидіть собі спокійно тут!

— Правду кажете, довірюся вашій Тоні, як і ви. Я ще не дуже довго її знаю, але вже встиг пересвідчитися, що на неї можна покластися.

Тож