Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

У ліфті Фандорін, як зазвичай, не піднімав очей, а дивився під ноги. Так само поводилися й супутники. Зустрічатися з кимось поглядом було ризиковано. Згідно з корабельним етикетом, eye contact[14] передбачав посмішку, посмішка — обмін ввічливими репліками, і все, потягнеться ланцюжок: тепер за кожної випадкової зустрічі доведеться зупинятися, вітатися й обговорювати природу-погоду, бажати одне одному прегарного афтернуну, і так далі, і так далі.

В принципі, все це дуже цивілізовано і мило, але з російської точки зору — фальш, марна трата часу. У Москві Ніку неймовірно дратувала нестача ввічливості, тут — її надлишок. Тут було над чим замислитися. Виходило, що британцем пін бути перестав, а росіянином так і не зробився. Вдома (ага, все ж «вдома»!) часто думав: найгірше лихо у них тут — не дурні й не дороги, а тотальне хамство. На кораблі ж постійно ловив себе на думці: «Дивна у них, англійців, все ж звичка…» Наприклад, навіть британська стриманість, яку Фандорін завжди так цінував, тепер здавалася йому якоюсь божевільною і протиприродною.

Взяти хоча б сьогоднішній інцидент.

Згідно з установленим розпорядком, з 16:15 Сінтія плавала у відкритому басейні на сонячній палубі. Ніколас Сів у шезлонг із книжкою («Історія британської Вест-Індії»), а тітку, виряджену в плюшевий купальник з левами і єдинорогами, служники пересадили з каталки на підйомник і почали Обережно переміщати над смаравдовою водою. На середині, де глибше, стареньку опускали, вона відстібала паски і десять хвилин велично плавала назад-уперед. На воді тітонька трималася прекрасно. Потім тим самим краном її переправляли назад.

Спочатку все йшло, як завжди: Сінтія командувала, немов адмірал Нельсон з капітанського містка у розпалі Трафальгарської битви; ввічливі матроси робили вигляд, що без її вказівок нізащо не впораються з такою хитромудрою справою. Та коли сидіння опинилося над мармуровим бортиком, тітка якось незграбно нахилилася і пасок безпеки чи то репнув, чи то розстебнувся.

Саму мить падіння Ніколас прогледів — він якраз читав про рейд пірата Моргана на Маракайбо. Почув, як пролунало з кількох різних сторін стишене «ах!», тітчин зойк. Підняв очі і заціпенів, побачивши стовп бризок і розгойдування порожнього сидіння.

Протягом півхвилини, допоки з'ясувалося, що старенька ціла, довкола панувало напружене мовчання. Хтось підвівся з шезлонга, хтось навіть схопився, але загалом усі поводилися зі зразковою стриманістю. Росіяни б закричали, кинулися до басейну, а тут ніхто не зрушив з місця. Не через байдужість, а щоб не заважати спеціалістам: прислуга краще знає, що і як треба робити у подібних випадках. Кричав і розмахував руками тільки якийсь дядечко в не по-англійському пістрявих плавках. Потім, коли стало ясно, що все добре, сусідка Ніколаса зі зверхньою посмішкою сказала про крикуна: «Australian, isn't he»[15]. Вимова у емоційного джентльмена була дійсно антиподна.

Зате Сінтія виявила себе справжньою англійкою. Коли перелякані матроси витягли її з води, вона лише сказала: «Гадаю, сьогодні я плавати не буду». І блідий від потрясіння Ніка повіз її геть під схвальні й співчутливі коментарі публіки.

Однак у коридорі, подалі від сторонніх очей, тітка все ж дала волю почуттям.

— О Боже мій, — слабким голосом сказала вона. — Я ледь не загинула. Коли я падала з цієї бісової колиски, ледь не луснула від злості. Думала: «Як негарно з боку Всевишнього! Угробити мене напередодні головної пригоди всього мого життя! Просто нечесно!»

— Ви все це подумали, поки падали з двох метрів? — запитав Піка. — без жодної піддрочки. Він знав з досвіду, що и мить небезпеки рух думки суттєво пришвидшується. — Однак ви не зовсім справедливі до Господа. Якщо ви вважаєте плавання океаном головною пригодою вашого життя, то воно вже наближається до кінця. Завтра Мартишка.

— До чого тут плавання! — пирхнула Сінтія, але цю інтригуючу заувагу Ніколас пропустив повз вуха. Він ще не зовсім підійшов від шоку.

— Як же ви мене перелякали, — пробурмотів він. — Я подумав…

— Що стара скрутить собі шию і ти успадкуєш Борсхед-хаус? — підхопила тітонька. Він хотів обуритися, та вона відмахнулася: мовчи, не перебивай. — Ні, мій любий, Борсхед-хаус ти б, звісно, успадкував, але навіть не уявляєш, що б ти втратив! Який жах! Я могла загинути, не відкривши тобі таємниці!

Микола Олександрович закліпав.

— Таємниці? Якої таємниці?

Міс Борсхед зітхнула.

— Не хотіла говорити, допоки не прибудемо на Мартишку, та після сьогоднішньої пригоди просто зобов'язана ввести тебе у курс справи. Невже ти подумав, що я: затягла тебе на цей дурнуватий пароплав тільки задля того, щоб ти катав мене палубою?

— А… хіба ні?

— У мене самохідне крісло, — з гідністю зауважила вона. — Ні, мій хлопчику. Ти мені знадобився не як тяглова сила. Мені потрібна твоя голова. Фандорінська голова! — Вона постукала його артритним пальцем по чолу. — Дай мені 96 хвилин, щоб оговтатися. А поки вивчи один документ. І попрацюй своїми вченими мізками.

Сказано це було вже перед самими дверима каюти. А через хвилину Ніколас отримав для вивчення пожовклий від часу лист — без жодних коментарів. Поки він роздивлявся папір, не кваплячись його розгортати, Сінтія ретирувалася у своє лігво. З крісла на диван вона вміла пересуватися без сторонньої допомоги. Руки у старенької були дужими.

* * *

Двадцять хвилин по тому охоплений мисливським азартом Фандорін їхав у ліфті на шосту палубу до бібліотеки. Там була пречудова добірка книг різними мовами з історії мореплавства. Можливо, вдасться щось знайти про французьких арматорів періоду Війни за іспанську спадщину.

Читальний зал бував повним тільки в негоду. Та від Біскайської затоки над океаном сяяло сонце, з кожним днем теплішало, і цій тихої полудневої години Ніколас виявився у бібліотеці зовсім один, навіть бібліотекарка кудись вийшла. Замість неї на столику реєстратури сидів величезний папуга вишуканого, хоч дещо траурного забарвлення: сам чорний, з червоним чубиком і жовтими окрайками вздовж крил» Птах водив здоровенним дзьобом сторінкою розкритої книги — наче читав. Фандорін мимоволі посміхнувся.

— Піастрри, піастрри, — сказав пернатій істоті магістр. Папуга скоса глянув на жартівника круглим оком і присвиснув — мовляв, чули вже, вигадав би щось оригінальніше. Потім взяв і перегорнув дзьобом сторінку. Певно, бачив, як це роблять відвідувачі, і спапужив.

Бібліотекарка Ніколасу була непотрібна. Він сам знайшов необхідну шафу, розподілену по країнах і епохах. Ага, ось Франція. Ось царювання Людовіка XIV. А ось і цілий том, присвячений арматорам порту Сен-Мало.

— Лефевр, Лефевр… — бурмотів Фандорін, гортаючи покажчик. їх, виявляється, була ціла династія, Лефеврів. А ось і той, іцо, очевидно, згадується у листі.

Вголос Ніка прочитав:

— «Шарль-Донасьєн Лефевр (1653 — не раніше 1718)». That's my man!