Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун

І Женька показав на «дамку» — кружальце ковбаси, тільки вдвічі товще.

— Йому ж вигідніше з'їсти «дамку».

— Я думаю, — беручи третій пиріжок, сказав Котя, — вигідніше все ж таки з'їсти ті три шашки, що до нього ближче лежать.

— А це навіщо? — підняв Женька тріску.

— То ти його в цирк готуєш? — спитав Котя, намацуючи четвертий пиріжок.

— Ні-і, — зморщив носа Женька, — в цирк йому вже пізно. Його треба було вчити змалечку, а це вже старий кіт.

— Тоді навіщо ти з ним морочишся?

Женька не відповів, він знову зосередився, і Котя змушений був жувати мовчки. Кіт ніяк не міг второпати, чого від нього хоче Женька, і Котя трохи занудьгував. Тоді він почав мріяти вголос:

— А показувати в цирку кота, що вміє грати в шашки, теж здорово. Уявляєш собі, одного дня прокидається наше місто, а кругом афіші, афіші, афіші, а на тих афішах твій портрет і напис: «Весь вечір на манежі Ежен Жменьо з групою дресированих котів!»

— Що ти мелеш! І чому Ежен Жменьо?

— В цирку так заведено. У паспорті ти можеш бути Євген Жменька, а на афіші обов'язково Ежен Жменьо. Щоб цікавіше було.

— І ніхто так не пише: «Весь вечір на манежі!»

— Ще й як пишуть! Сам читав!

— Це ти читав про клоунів, а про дресирувальників так ніхто не пише. Як це я можу бути з ним весь вечір на манежі? Та він же ж пуд ковбаси з'їсть за вечір. І не для цирку я його готую.

— А для чого ж ти його готуєш?

— Для науки. Розумієш, Котько, я десь читав, що звичайний, з середніми розумовими здібностями кіт…

— У кота є розум?

— Більше, ніж у тебе. Не перебивай. Звичайний, з середніми розумовими здібностями кіт може запам'ятати і відрізняти до ста п'ятдесяти слів.

— Людських?

— Ні, котячих. Звичайно, людських. Ну, от… Ти мене слухаєш чи ти жуєш? Що ти жуєш?

— Я? — закашлявся і мало не вдавився Котя. — Бачиш, я тобі пиріжки приніс, а ти сказав… — Котині щоки густо почервоніли, — ти сказав, щоб я умовний рефлекс не порушував. Ну, я й… якось теє…

— Теє! Умовний рефлекс у мене чи в кота? Я про кота говорив. Залишилося там що-небудь?

— Пиріжків більш немає, але ось бери яблука, бери варення.

І, щоб якось виправдатись перед Женькою, Котя запобігливо сказав:

— Ти обіцяв розповісти про біоніку…

— Про біоніку? Ага, єсть така наука. От коли ми беремо мозок.

— Котячий?

— Чому котячий? Взагалі. А варення в тебе дуже смачне.

На тому розмова про біоніку закінчилася. Кіт хапливо підбирав ковбасу, не забуваючи про «дамку».

— Ви не турбуйтеся, Ольго Яківно, — говорив Анатолій, знімаючи свого білосніжного кітеля і залишаючись тільки в смугастому тільнику, — зараз все буде в ажурі. Техніка не складна.

— Я знаю, що ви, Толику, все вмієте, але навіщо вам ця робота? — підхвалювала Женьчина мама Анатолія.

Ліда в білому платті стояла поруч і кидала на Женьку нищівні погляди. Вони з Анатолієм тільки-но збиралися піти погуляти вздовж набережної, і от, на тобі, ця халепа.

Ольга Яківна намагалася взагалі Женьки не помічати і говорила про нього так, ніби його не було в кімнаті.

— Ну, от скажіть, Толику, як воно отаке вродиться і що з нього виросте?

— Нічого страшного, — статечно відповів Анатолій, — вік у нього такий переломний, все ламає. Переросте, всі ми були дітьми.

Женьку аж пересмикнуло. Коли б він міг, то викинув би Анатолія у вікно. Подумаєш, дорослий! Женька ще добре пам'ятає, як Анатолій ходив до школи. Правда, тоді Женька ходив у дитсадок. Але ж все одно Анатолій поводиться не як мужчина. І у Женьки від образи аж сльози забриніли на очах.

— Подумаєш, я сам його можу полагодити. Нема чого вам бруднити руки, — буркнув він.

— Ти вже краще помовч, — скипіла Ліда.

— Ти вже лоба собі полагодив, — додала мама.?Анатолій взагалі нічого не сказав. Насвистуючи «Чорнеє море моє», він орудував ключем. І це найбільше ображало Женьку. Отже, Анатолій і справді вважає його за дитину, з якою не варто вступати у розмову.

І тут до кімнати увійшов тато. В руках він тримав якогось листа. Тато привітався і сказав:

— Що це у вас за демонтаж побутової техніки?

— Та от поточний ремонт роблю, — сказав Анатолій. — Тільки, Вікторе Антоновичу, ви помиляєтесь, коли думаєте, що це побутова техніка. Євген Вікторович пробував довести, що це сільськогосподарська техніка.

— Знову Женька, — похитав головою тато, — за ним скрізь золоті верби ростуть.

Женька зітхнув і почервонів. На думці у нього було зовсім зле. Він не сподівався, що тато прийде так рано. Женька не стільки боявся, скільки соромився тата. Тато за все життя ніколи пальцем не зачепив Женьку (чого не можна було сказати про маму), ба, тато навіть ніколи не сварився! Але він вмів так сказати кілька слів, що потім Женька не знав, куди подітися від сорому. Краще б уже бурчала Ліда, краще б уже лаялась мама (хай би й рушником перетягла через плечі), але хай би про Женьчині «художества» не знав тато. Мама могла йому і не сказати. Могла забути. За день стільки різних гріхів набиралось у Женьки, що мама була неспроможна всі запам'ятати. Правда, цей гріх був особливий, і мама навряд чи його б забула. Але хай