Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому... І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий завзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Взявши з собою десяток най-завзятіших товаришів, він потай пробрався у Немирів, де Сава проживав у доброму будинкові, і однієї ночі вдерся з кількома товаришами до Чалого в хату. Побачивши несподівано давнього свого приятеля на порозі хати, Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий з товаришами поранили його списами і, захопивши живого у бранці, привезли у Січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Сави Чалого і кара на нього од запорожців зробили на Україні велике враження, оспівані у багатьох народних піснях, що кобзарі й до наших часів співають на Україні.
Ой, був у Січі старий козак, на прізвище
Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
«Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син
робить, —
Як полове запорожців — то в кайданах
водить?»
Ой, як крикнув старий, сідий, та на
запорожців:
— Хіба ж нема поміж вами удалих
молодців?! —
Обізвався Гнатко братко, та ні в віщо
вбратись:
«Знаю, знаю пана Саву — можу з ним
погратись».
— Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою
погратись,
Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись! —
Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,
А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.
Заїхали в нову корчму меду-вина пити.
Назбігались вражі ляхи, — хотіли побити.
Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,
Повтікали вражі ляхи попід рученьками.
Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді.
Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.
Приїжджає та пан Сава та до свого двору,
Питається челядоньки, чи все гаразд дома?
«Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:
Породила твоя пані хорошого сина;
Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:
Виглядають гайдамаки із-за гори часто».
— Та нехай вони виглядають, — я їх не
боюся! —
Єсть у мене війська много, — я з ними
поб’юся! —
Ой, сів Сава кінець столу — та листоньки
пише,
А Савиха молодая дитину колише;
Сидить Сава кінці столу — листоньки читає,
А Савиха молодая важкенько зітхає:
— Ой, ну, люлі, мале дитя, ой, ну, люлі, спати, —
Наїхали гайдамаки до нашої хати. —
А у того пана Сави весь двір на помості,
Приїхали та до нього козаченьки в гості.
«Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш:
Здалека ти гостей маєш, — чим їх привітаєш?»
— Ой, чим же вас, милі братця, я буду
вітати, —
От дав мені Господь сина, — буду в куми
брати. —
«Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,
Як у Січі з отаманом у вічі видався?
Та йшов же ти біля його та й не привітався?»
— Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива,
Та вип’ємо з козаками за малого сина;
Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду.
Трудно-нудно на серденьку: головки не
зведу!» —
«Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,
Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.
Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,
Коли хотів запорожців в куми собі брати!
Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,
Запорозьким козаченькам голов не лупити,
А піймавши у неволю — в кайданах не водити».
Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —
Та підняли пана Саву на ратища вгору.
Помщаючись за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гнались за ватагою Гната Голого та, не догнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге поруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього сенатові, і російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і одповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці набігали на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.
Після того наскоки гайдамаків на польських панів по Правобережній Україні довго не припинялись і викликали з боку польського уряду скарги у Петербург на те, що після війни Росії з Туреч-чиною не покликали Польщу до межування земель, і через те ніби запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744 київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому отаманові Якиму Ігнатовичеві розпитати запорозьких дідів і списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.
З одповіді Коша Леонтьеву од року 1745 виявилось, що поміж запорожцями добре збереглись перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького і попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, і всі землі од Дністра до Дніпра складали сьогобочну (Правобережну) Україну. Інші діди, зрозумівши, що мова йде про землі виключно Запорожжя, обмежували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя р. Тясмину у Дніпр через Чорний ліс до р. Вись під Лебедин, далі р. Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, «поки кінь копитами дна достане», до устя Дніпра; до Запорожжя ж також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Пе-револочна на Дніпрі.
СУПЕРЕЧКИ ЗА ЗЕМЛІБіля тих же часів почались суперечки за землі і на сході Запорожжя з донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше татарських земель захоплювали запорожці і донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Торцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились одне на одного до Петербурга. Опріч того, козаки того й другого війська переїздили за Азовське море на рибальство і там билися за коси й лимани.
Року 1745 у змагання Війська Запорозького з донцями встряв нарешті російський уряд
