Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

На стерні стояв Бурячок. Вахта була не капітанська, але Арташезович сам вів судно у вузькості, якою і є Дніпро з морської точки зору від Рвача аж до витоків. Добре, що річкові погляди не збігаються з морськими, бо річкові капітани не мали б змоги покинути капітанський місток аж до Києва. Але в річковиків була інша хвороба. Коли вони потрапляли у море, то жахалися цієї безбережності й повної відсутності буїв аж до обрію. Пливи собі, куди серце бажає! А куди ж саме? Хоч хтось пальцем тицьни!

Коли я працював з річковиками… Але про це ж я вже згадував. Зараз доречніше про те, як я працював на рибалках: саме проходили причал рибколгоспу. Як не дивно, ті рибколгоспи, а не гігантські управління океанічної риболовлі, виявились найбільш життєздатними морськими підприємствами. А все тому, що в них ще працювали діди, які сходилися до колгоспу всяк зі своєю шаландою та зі своєю сіткою. Тож жодного сейнера наліво ці діди не давали продати, бо своє ж, а не державне. Ти вважаєш інакше? То ти, синку, уже не голова нашого колгоспу! Або віддавай назад мою шаланду, розумнику!

Сейнери стояли біля причалів щільно, в два-три борти, й займалися своїми рибальськими справами. Сіль приймали на борт, трали та кошільки (тільки не гаманці, кошільок — це сітка така) латали тощо. Але один з рибалок, не сейнер, а ПТС (приймально-транспортне судно), як виявилося, теж був «мандариновим». Він відійшов від причалу під самим нашим носом, наче займати чергу до грузинських причалів потрібно було ще в Херсоні.

— ПТС, який лізе поперед батька в пекло, відповідайте «Вадічці»! — лайнувся на ультракороткій хвилі Арташезович.

— Аг’ташезович, г’адий чути! Це «Вікінг»! Йдемо на Батумі.

Це гаркавлення неможливо було підробити. Я посміхнувся. Арташезович теж упізнав його.

— Це ти, Морячок? Чути теж радий, а твою корму бачити в себе під самим форштевнем — не дуже. Додай обертів! Йдемо на Поті.

— А чому не на Батумі? — відразу ж спитав Морячок.

Фрахтівник Андрійко-штангіст був поруч, але замість зацікавитися тим, чому ми йдемо не на Батумі, він зацікавився таким дивним прізвиськом:

— Морячок, це що, поганяло? Тоді чому? Ви ж усі моряки, і раптом серед вас один Морячок?

Очевидно, він не міг уявити собі, що в бригаді, де всі бандюки, може бути хтось із поганялом Бандючок. Ну, що тут можна було сказати? Те, що той, хто не знав Миколку-Морячка, не херсонець? Чи, за прикладом Кості-Моряка, за весь Херсон того не казати, а лише про Забалку та Воєнку?

Миколка геть не схожий на вікінга. Він був цілком південною людиною. Чорнявий, засмаглий, тонкорисий, як хлопчик, та гарячий, як південний помідор. Якби помідори могли бути непосидючими, я б залюбки написав «непосидючий, як помідор». Його б енергію та в мирних цілях! Вона б турбіни запросто обертала.

Не пам’ятаю вже, з якої це було причини, але якось ми втрьох (третім був уже згадуваний Серьога) видивлялися на верхньому рейді один «волгодон» — це тип судна такий. У Херсоні всі «волгодони» було названо іменами річок, і виглядали ми чомусь «Ірпінь». Якийсь «волгодон» саме ставав на якір, але назви на такій відстані було не розібрати.

— Це не «Іг’пінь», — впевнено заявив Миколка.

— Чому? — спитав Серьога.

— Бачиш пег’ехідний місток між фальштг’убами?

— Бачу…

Далі я вже Миколку не імітуватиму, бо це неввічливо.

— А на «Ірпіні» його нема. Я сам його зрізав к чортовій матері, коли був там старпомом, — пояснив Миколка.

— Миколко, навіщо? — здивувся я, бо уявив обсяг проведених робіт.

— А на хрін він потрібен?

І я побачив в очах Серьоги такий само щирий захват від того, що комусь вдалося зрізати автогеном цілий місток на судні та ще й на такій височині над палубою, просто тому, що він «на хрін не потрібен». Ні, така людина, якщо вже поставила перед собою якусь мету, обов’язково її досягне. Мета ж у Миколки була зовсім неоригінальна як для штурмана. Він хотів бути капітаном. У штурманів це професійне, хоч вони й не люблять визнавати. Бо в училищі вчать не на капітанів, а на судноводіїв.

А от з цим у Миколки довго не складалося. Він і на «волгодонах», які ледь не штрафною лінією вважали, бо випускали їх у море тільки до Болгарії, прижився, тому що вважав: шлях на капітанський місток на них буде коротшим. Але система, ще та, радянсько-кафкіанська, працювала чітко. Прискіпливі кадровики з першого відділу записали, мабуть, до його особової справи щось таке, що, здавалося, назавжди закрило Миколці шлях до капітанства.

Це як стіна, хоч лобом бийся, хоч каску одягай — не проб’єш. Підстави, за якими тобі відмовляють у підвищенні, завжди різні, і людина думає, що сама десь недопрацювала, недовислужилась і недорвала зубами. А все може бути надто простим і від людини не залежним, аж вовком вити хочеться, коли випадково дізнаєшся. Родичі за кордоном, про яких ніколи не чув і не знав. Підлітком загребли у міліцію. Національність. Я не тільки про євреїв, вони просто вміють скаржитися і складати анекдоти, тому про них це відомо. А от зустрічали ви коли-небудь грека — військового моряка? Не могли б зустріти, не напружуйте пам’ять. Греків просто чомусь не приймали до військово-морських училищ. Не приймали і все. Раціонального пояснення цьому немає. Система колись виробила