Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Кухар у нас був уже інший. Капітан Атамас показав свій власний командний голос, залишивши хлопця на причалі в Керчі, навіть не попередивши відділ кадрів. Зманив іншого кухарчука з відстійного судна і вже з моря дав радіограму «Прошу провести заміну». Попередній випускник кулінарного технікуму не тільки не переносив хитавиці, але й страждав якоюсь патологічною нелюбов’ю до їжі, що для кока неприпустимо.

Але мені було не до кіно, не до жартів і не до вечері. Я хотів пройти через умивальник та душову до гальюна, стати в отвір ногами й спустити воду. І щоб мене винесло кудись далеко від цього Поті та цього чорного «Кішки». Бо телевізор залишався єдиним приладом з мого завідування, який не згорів у перший же тиждень роботи. Якщо мій ремонтний однокурсник не перевертався уві сні, як пропелер, у далекому вже Херсоні, значить він абсолютно нечутлива й нечуйна людина. «Судно з ремонту, а не розвалюха якась», — пригадував я напучування начальника відділу, але не міг примусити себе посміхнутися навіть гірко.

У перший же тиждень роботи під Поті в мене згоріли: радіолокатор «Міус», радіостанція проміжних хвиль (ПХ) «Чайка», головний передавач «Барк», радіоприймач «Шторм-2», радіопеленгатор «Рибка», лаг електромагнітний «ЕЛ-8м», гідролокатор «Сарган», радіостанція ультракоротких хвиль (УКХ) «Сейнер», норвезький ехолот «SIMRAD», японський ехолот «FURUNO», траловий кабель-зонд «СКОЛ» і німецький ехолот, назву якого я вже забув. Ви можете спитати, навіщо на сейнері стільки ехолотів та іншої гідроакустики, от спитайте, а я вам тоді нагадаю, що ми були пошуковим судном, яке мало шукати рибу від Сочі до Батумі і наводити на неї інші судна. Шукати рибу в такому стані, коли на судні працює тільки телевізор, жоден капітан, навіть із дошки пошани, ще не навчився. Не вмів цього і Віталій Атамас. Він сидів у своїй каюті і теж не дивився «Того самого Мюнхгаузена» з Олегом Янковським у головній ролі.

Я ж сидів у радіорубці, обклавшись схемами та технічною документацією, і не знав, за що мені хапатися. Просидів таким чином вже добу, й очі мені лізли на лоба. Ось вже втретє перечитував фразу з німецького техопису «Ми бажаєм Вас усєгда повний трал» і не міг збагнути її змісту.

Згадайте, що писав я вам про капітанів та їхні тернисті шляхи на однойменний місток. Варто було Атамасу втратити свій шанс, іншого йому вже ніхто не надав би. Принаймні найближчими роками. Якщо я, молодий салабон, не відремонтую якимось чином усю апаратуру, судно працювати не зможе. Із цієї ситуації у капітана Атамаса було два виходи: повертатись у Керч на ремонт, щойно з ремонту в Херсоні вийшовши, що було для нього в першому ж капітанському рейсі небажаним, або безпечніший для капітанської п’ятої точки вихід — викликати з Керчі мені заміну і вчинити, як із попереднім кухарчуком.

Але капітан Атамас обрав третій шлях. Він вийшов зі своєї каюти, пройшов між кіношниками, відчинив двері радіорубки і зачинив їх за собою.

— Значить так, начальнику…

На цих його словах я стрепенувся, пізніше поясню чому.

— Начальнику, мені для роботи потрібні: радіолокатор — обов’язково, будь-який з ехолотів або гідролокатор — на вибір, станція ПХ або головний передавач та «Шторм» — на вибір. Почни з радара. Дуже бажано, щоб ти встиг це зробити, перш ніж закінчиться штормвідстій. Але не панікуй, шторми в Поті затяжні взимку. Щонайменше — ще три доби. Йди поспи годин шість. Усе інше ремонтуватимеш, як буде час і натхнення.

«Віталя Атамас» поставив на карту всі свої кар’єрні здобутки. І цією картою був молодий салабон, що третій тиждень працював самостійно. Я, звичайно, був ще салагою, але це зрозумів уже тоді, присягаюся. Може, не так виразно. Ну, в радянському кіно молодий салабон після таких капітанових слів мав би гризти броньовані кабелі зубами і відремонтувати все за одну годину. До речі, капітан Атамас мав би ще щось вставити про партію і комсомол.

— Ти ж комсомолець! Кажу тобі як член партії, — і я вже біжу гризти кабелі зубами, а радар сам собою ремонтується.

А він сказав тільки: «Ти ж начальник рації, йди спати». І виставив пріоритети.

Коли я йшов спати, Мюнхгаузен саме допитувався у коханої, чи хоче вона йому ще щось сказати перед прощанням: він відлітав з гармати на Місяць. Кохана не витримала і зізнавалася, що баронові підмочили порох, щоб він до Місяця не долетів, а гепнувся і насмішив публіку.

— Панове, чи є у когось із вас ТАКА жінка? — риторично запитував Мюнхгаузен.

І далі п’єса пішла не за сценарієм Григорія Горіна.

— Є. У мене, — спокійно відповів Янковському Григорович.

Радар я відремонтував уже наступного дня під вечір. Досі пишаюся собою, коли пригадую, як те зробив. Це Григорович надихнув, чесно кажучи. Там вигорів блок живлення, який у машинному відділенні, і вся проблема була в хитрому реле. Я обганяв уже половину Поті в пошуках цієї німецької релюхи, але на сусідніх пароплавах і навіть у навігаційній камері її ні в кого не було. Про те, що за дурною головою і ногам горе, я якось не згадував. І тут Григорович:

— А що твоя релюха має робити?

— Спочатку вона пускає струм на прогрів радара ось по цьому контуру, а потім перемикається і дає високу напругу на радар ось по цьому…

І тут я зрозумів, що все це можна зробити без релюхи взагалі. Це так чудово вийшло. Щоб увімкнути радар на «Петрі Кішці», відтепер треба було провести