Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Справа ускладнювалася тим, що в останні дні перед випиханням з ремонту на ту настелену деревом та просмолену верхню палубу «Кішки» нагнали стільки роботяг, аж не вільно було плюнути під ноги, щоб не влучити у зварника, теслю чи маляра. Судно нагадувало човен діда Мазая, переповнений понад усяку міру зайцями в брезентових зварницьких робах. Або — взятий на абордаж призовий транспорт. Причому десант неголених буканьєрів у коричневих беретах та темних окулярах газорізальників очолював особисто головний інженер. І здавалося, що він розмахує над білою каскою не записничком із прив’язаним до нього олівцем, а прапором, на якому майорить гасло: «За план! За премію!!!».

Але обидва екіпажі та зварювальні буканьєри вшивалися з «Кішки» до принад Херсона відразу по заводському гудку, і на судні залишався лише один вахтовий. Він тобі й матрос, він тобі й моторист, він тобі й вахтовий помічник капітана. Чи гадав я коли-небудь, що мене навчатимуть міняти форсунки в котлі та запускати стоянковий дизель-генератор, щоб поставити і мене на вахту? І чи мріяв про те, що таки навчуся той дизель запускати?

На це, до речі, є інша приказка: «Що менше пароплав, то більше моряки». І мають на увазі зовсім не розмір наших кендюхів, а якраз те, що кожен моряк маленького судна вміє робити геть усе, що необхідно, аби судно не затонуло ні під причалом, ані в морі. Вони (чи вже ми?) краще пристосовані до життя й навігації. І навіть судновий кухар на малих пароплавах вміє стояти на стерні, якщо доведеться. А матрос звичайний вміє куховарити.

Позаяк мені вшиватися було особливо нікуди, бо киянин, я відразу поселився на судні в каюті, яку ще дофарбовували та дозварювали, і першого ж вечора мене пригощав смаженою картоплею та домашніми наїдками саме вусатий матрос Григорович. Він мені ту приказку (і до приказки) й розказав. Добре ще, що я, попри сумніви, все ж привіз із собою пляшку «Білого лелеки», бо про ритуал якоїсь «прописки за судном» усе ж мав уявлення, хоча статут те й суворо забороняє.

Григорович дав мені ще одну напрочуд корисну пораду.

— Ти телевізором на дозвіллі займись. Що там радари й радіопеленгатори? Про них лише капітан та два штурмани знають. А вся інша братія оцінює працю радиста лише за тим, як телевізор працює. Туреччину ловить — вах, який молодець! Останкіно не бере — за борт його, на корм катранам! Я твого колегу весь ремонт просив антену телевізійну перепаяти, але його хіба допросишся, лише до риболовлі руки доходили. Спінінгіст!

Цю пораду я пам’ятав потім на всіх суднах, і лад у хазяйстві радиста завжди починав наводити саме з телевізора. І завжди був — вах, який радист! Найкращу ж похвалу своїй праці, не пов’язаній з телебаченням, я почув колись на одному рудовозі «ріка-море», на який навідався в гості через півроку після свого списання із судна. Ми, як водиться, випили за несподівану зустріч в Одесі, хоча статут те й забороняє, і старпом рудовоза сказав:

— Ми помітили, що ти працював, лише коли списався і прийшов інший начальник…

А мені захотілося матюкатися.

Матрос Григорович взагалі надавав мені до біса добрих порад щодо радіохазяйства «Петра Кішки». У тому числі по гідроакустичній апаратурі та радарах. Невже від матросів на місцевому флоті вимагали знати і таке? На чорта їм тоді штурмани та капітан?

До капітана у мене вже були особисті претензії. Річ навіть не в тім, що він встиг насміятися з мене по гучній трансляції ще до того, як я ступив на борт «Петра Кішки». З молодих спеціалістів на флоті жартує усяк, кому не ліньки. І молодь швидко до того звикає. Але капітан Атамас якось не відповідав моїм уявленням про капітана. Чому, ну скажіть, чому він носив замість «мічманки» — кашкета, розміром з маленький аеродром, — якийсь фетровий капелюх? Такий фасон продовжували носити лише якісь колгоспні бухгалтери у далекій провінції. І ця людина примушує мене вчити, чим шпринг відрізняється від прижимного?

— Та не ображайся ти на нього, Марконі, він ще у смак не увійшов, свій власний командний голос не напрацював, — називав справжню причину мого неприйняття капелюхів Григорович. — У старпомах Віталя засидівся, буває. Отак послухаєш його — о, це капітана Непийпива нотки прорізалися. О, а це — Акопян власною персоною. А на Непийпива ображатися за грубощі — дурниці. Працювати ніколи буде, — заспокоював мене бувалий матрос.

Я чув щось таке і про капітана Непийпива, і про Акопяна. Саме їхні суворі погляди з дошки пошани проводжали мене на чорний пароплав «Кішку». І я бовкнув те, що у всіх бувалих моряків під дошкою пошани вертілося на язиках.

— Не щастить щось Акопяну останнім часом. То акустик у Пальмасі втік із судна і політичного притулку попрохав в іспанців, а то старпом на міляку на Сокотрі його «Драную козу» посадив. Навстоячки заснув на вахті. Це ж треба зуміти. Мабуть, випив. Вони саме з якимось нашим же пароплавом перед тим зустрічалися в морі.

— Акопянові якраз дуже пощастило, — не погодився Григорович. — Там за три кабельтових ліворуч були камінці, а за півмилі праворуч — кораловий риф. А «Середня коса» вперлася просто поміж ними, носом просто в пісочок. Був на Сокотрі?

Випадково виявилося, що саме на Сокотрі я вже був.

О, Сокотро! Якщо колись складатиму перелік місць на земній кулі, про які щиро жалкую, що більше ніколи туди не потраплю, ти будеш у ньому під номером першим. І навіть добре, що до тебе не літають літаки, не пливуть до твоїх портів круїзні лайнери, бо й портів на тобі жодних нема, а