Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Петрусь їх уже не слухав. Він узяв із печі залежалу із зими вуглинку й почав щось малювати на підлозі.
— От повернеться мала, вона тобі помалює, — сказав Василько, який досі сидів тихо. Сказав, і прикусив язика.
— А де ж це вона? — стрепенувся Вухань. Він так любив розмовляти з Марічкою. Вона ніколи не знущалася з нього й точно розуміла все, що він намагався сказати.
— Та хто ж її знає, де вона, — швидко відповів Івась, щоб ніхто інший не сказав чогось іншого. Спробуй потім пояснити, як літає ступа й чому досі про це ніхто в селі не знає.
Просіка
Досі він ніколи не бачив такої просіки. Вона й вовкулачий слід не нагадувала — чиста й неширока, зверху вкрита гіллям. Було темно, але безпечно. Лисий мчав просікою, не торкаючись ногами землі. І зустрічного вітру не було — тільки тонкий холодний струмінь бив у груди й холодив їх. Дорога звивалася, але дивним чином у кінці її — там, далеко попереду, хлопець постійно бачив світло. Саме до нього він летів, воно було метою подорожі.
Аж ось гаряча рідина пролилася з повітря йому на груди й зігріла вихолоджене струменем вітру місце.
І водночас він літав над землею — без ступи, сам по собі, спостерігаючи все, що діялося під ним. Це не так, як одна частина його мчить просікою, а друга літає. Він був весь разом, цілий. Та одночасно перебував і там, і тут.
Лисий знав, що це він уже помер. Однак не було ні боляче, ні сумно. Все, що під ним відбувалося, було якимось нецікавим, байдужим. Ось тіло вождя з простромленим горлом — порожнє, мов ганчірка. Ось його тіло — таке ж порожнє. Над ним схилилася Леля й гірко плаче. Поруч б’ється в риданнях мала Марічка. Натовп навколо поступово розходиться. Лисий відчував Лелин і Марійчин біль, та сам ним не перейнявся. Вони так побиваються, бо думають, що йому погано…
Погано йому не було. І добре не було. Він усе бачив, і йому було ніяк. Тобто не було відчуттів.
Вони з’явилися спочатку непомітно, ледь-ледь. Лелині сльози почали стримувати його, затримувати, зменшувати швидкість, із якою він мчав просікою. Вони ніби заливали очі, й Лисий поступово втрачав вогник попереду — йому вже нібито й нікуди летіти. А потім з’явився біль у грудях, там, де холодило його зустрічне повітря, і він зрозумів, що то знову почала боліти рана, якої завдав йому Василь-Василем.
Лелині сльози геть засліпили його, й він перестав бачити майдан, дівчаток і тіло вождя. Він узагалі нічого не бачив, але тепер — розумів. От чого не було, коли він був мертвий — розуміння. Було знання, а розуміння — ні.
Та й як же він міг щось бачити, коли мав заплющені очі! Це ж Леля закрила їх, коли він помер. Її сльози огортали душу, ось уже й просіка десь зникла, як і не було її. Шкода, вона йому подобалась. От і почуття повернулися…
І раптом усе зразу стало на свої місця. Він розплющив очі й промовив:
— Скільки ж ти мене рятуватимеш?
Марічка голосно скрикнула.
— Я знала! Я знала! — репетувала вона крізь сльози, що полилися з її очей. — Я знала-а!
Що саме вона знала, Лисий так і не зрозумів. Потім колись спитає. Він дивився на Лелю. Сльози висохли в неї на широко розплющених прекрасних очах, вона невідривно дивилася на нього, більше вражена, ніж щаслива.
— То от про що казала русалка! — стиха промовила Леля.
Потім подумала й додала пошепки:
— Лежи тихо, щоб ніхто не побачив, що ти живий. Марічко, замовкни. Як стемніє, будемо тікати.
— Ні, — відповів їй Лисий. — Я знаю, що робити. Головне — не втручайся. Потім усе поясню.
Він повільно звівся на ноги. Цього, здається, ніхто з місцевих мешканців не побачив.
— Гей, Василю! — щодуху вигукнув Лисий. — Де ти є?
За мить усе село було знову на майдані. Ще хвилину вони всі мовчки дивилися на Лисого, а потім Василь, а за ним і всі інші, мов за наказом, упали на коліна. Жінки заголосили. Діти заплакали. Десь за деревами стривожено заіржали коні.
— Ану тихо! — розлігся над майданом голос Степана, того чоловіка з наполовину сивою бородою, який напередодні насмілився сперечатися з вождем.
Не зразу, але все ж таки запала мовчанка, яку переривали тільки окремі зітхання й схлипування.
Степана починали слухатися. Втім, Лисий міг бачити кілька лютих пар чоловічих очей, він розумів, що стати вождем Степанові буде нелегко. Чимало тут залежить і від того, як він поведеться зараз.
— Вислухай мене без гніву, Лисий і босий! — почав чоловік. Він помовчав, збираючи думки докупи, й вів далі: — Ми були несправедливі до тебе… Це так. Ми винні перед тобою. Але ми не хотіли тобі зла. Навіть коли намагалися вбити тебе, ми просто захищалися. Ми не могли повірити в те, що ти насправді прийшов… Наші діди й батьки жили біля цього каменя… Ми завжди чекали, коли ти прийдеш, а коли ти прийшов, ми не повірили… Так буває…
Серед його односельців почулися голоси, які підтримували сказане. Мовляв, так, ми справді не повірили, а треба ж було повірити. Степан підніс угору праву руку, й шум стих.
— Вірити дуже важко… Покійний вождь учив нас вірити… А з'ясувалося, що й сам не вірив… А може, вірив, тільки втратив голову, побачивши твою сестру. Так буває з чоловіками… Вони втрачають голову, коли бачать вродливу дівчину… Ми були легковажні. Ми покладалися на вождя… Знайди прощення в своєму серці. Не карай наших жінок і дітей.
Лисому дедалі більше подобався цей чоловік. Він благав прощення, але все це промовив з гідністю, він не стояв на колінах, як решта його односельців. Дуже хотілося сказати, що все це чистий збіг обставин, що нічим він селу не загрожує, що, мовляв, відпустіть нас і будемо друзями.
Лисий знав, що так казати не можна. По-перше, йому все одно не повірять. Не кожного дня трапляються такі збіги, не кожного дня в усіх на очах оживають убиті й не кожного дня малі діти літають у небі на ступах. Йому не повірять. По-друге, якщо й повірять, то це ще гірше, бо тоді ніхто їх не відпустить. Добре ще, як не повбивають. А що не відпустять, то однозначно. Можливо, ще вранці Лисий і піддався б на цю спокусу —
