Північна Одіссея - Джек Лондон

— Хлопчику, скажи мені правду, — сказав, а вірніше, нахиляючись до Джоні, закричав інспектор до вуха, щоб той краще його чув, — скільки тобі років?

— Чотирнадцять, — збрехав Джоні, вигукнувши на всю міць своїх легенів. І так гучно він збрехав, що аж зайшовся сухим гавкаючим кашлем, який виштовхав з його легенів усі ті ворсинки, що потрапили туди ще зранку.

— А на вигляд — шістнадцять, — мовив директор.

— Або ж шістдесят, — похмуро пожартував інспектор.

— Він завжди мав такий вигляд.

— Завжди? Це скільки? — спитав інспектор.

— Багато років. І не старіє.

— Або не молодіє, з дозволу сказати. Значить, він у вас працює вже багато років?

— Ну, то працює, то не працює… Але то було іще до прийняття нового закону, — поспішно додав директор.

— А цей верстат працює вхолосту, наскільки я розумію? — спитав інспектор, показуючи на незайнятий механізм, що стояв біля Джоні. Напівпорожні котушки крутилися на ньому як навіжені.

— На те схоже. — Жестом підізвавши до себе наглядача, директор щось крикнув йому у вухо і показав на верстат. — Так, ухолосту, — доповів він інспектору.

Вони пішли далі, а Джоні повернувся до роботи, вдоволений, що небезпека минула. Але одноногому хлопцеві пощастило менше. Стоячи на відстані витягнутої руки біля возика з ящиками, інспектор своїм гострим оком помітив його. Губи бідолахи тремтіли, а на обличчі з'явився вираз людини, яку спіткало важке і непоправне лихо. Наглядач зробив ошелешене лице, наче вперше цього хлопця бачить, а на обличчі директора відбилися шок та крайнє невдоволення.

— Я його знаю, — сказав інспектор. — Йому дванадцять років. Я добився його звільнення вже з трьох заводів у цьому році. А це — вже четвертий.

Він повернувся до хлопця.

— Ти ж клявся і божився мені, що підеш до школи!

Одноногий розплакався:

— Інспекторе, будь ласка, не треба мене виганяти, у нас і так уже двоє дітей померло; ми дуже бідні.

— А чому ти так кашляєш? — гримнув інспектор, наче звинувачуючи хлопця у злочині.

І хлопець, наче заперечуючи свою провину, швидко відповів:

— Та це нічого, так собі. То я застудився минулого тижня, містере інспектор, от і все.

Врешті-решт одноногий хлопець пішов із цеху разом з інспектором, за яким дріботів стурбований директор, проти чогось протестуючи та щось намагаючись довести. Після цього в цеху знову запанувала монотонна одноманітність. Довгий ранок та ще довший день поволі добігли кінця, і пронизливо заверещав гудок, оповіщаючи про закінчення роботи. Коли Джоні вийшов за ворота, надворі вже було темно. А в проміжку сонце, видершись на небо по своїй золотій драбині, залило світ своїм прекрасним теплим сяйвом — і знову зникло на заході за зубчастим обрієм міських дахів.

За вечерею збиралася вся родина. Тільки під час неї й бачив Джоні своїх молодших братів та сестер. Для нього вечеря була чимось на кшталт неприємної сутички, бо він був таким дорослим, а вони — такими безпорадно малими, їхня надмірна дитячість дратувала його, і він її просто не розумів. Джоні був схожий на буркотливого сердитого дідка, що дратується бурхливим неспокоєм їхніх молодих душ, котрий здається йому не чим іншим, як звичайнісіньким глупством. Сидячи над своєю тарілкою, він тихо злився і знаходив утіху в думці, що їм теж незабаром доведеться йти працювати. І вони відразу ж присмиріють, стануть статечними й розважливими — як і він. Як зазвичай буває, Джоні зробив із себе мірило для всього навколишнього світу.

Під час вечері мати — на всі лади і з безкінечними повторами — розписувала, як вона вибивається із сил, дбаючи, щоб все у них було добре. Тому Джоні, проковтнувши свою жалюгідну порцію, з полегшенням відсунув стілець і встав із-за столу. Трохи повагавшись, вирішуючи, що робити — йти спати чи піти погуляти, він вибрав останнє. Далеко він не пішов. Просто сів на ґанку, підібгавши коліна, зсутулив свої вузенькі плечі, а лікті поставив на коліна й підпер долонями щоки. Він сидів і ні про що не думав. Він просто відпочивав. А мозок його — дрімав. Повибігали його брати й сестри і почали гамірливо гратися довкола нього з сусідськими дітьми. Їхні розваги освітлювала електрична лампочка на розі. Джоні був буркотливий і дратівливий, і діти це знали, але пригодницький дух підштовхував їх подражнити його. Узявшись перед ним за руки, вони скандували, розгойдуючись у такт, якісь химерні й неприємні йому віршики. Спочатку Джоні огризався й осипав їх лайками, яких навчився у різних начальників на роботі. Пересвідчившись у марності своїх зусиль і згадавши про свою статечність та гідність, він вдався до впертої мовчанки.

Його брат Віл, який був найстаршим після нього і якому щойно виповнилося десять, був заводієм. Джоні не мав до нього якихось особливо теплих почуттів. Він гадав, що саме через Віла виникло багато неприємностей у його житті, бо йому постійно доводилося поступатися братові та чимось жертвувати на його користь. Давним-давно, в імлистому минулому, коли Джоні був іще малий та охочий до ігор, його позбавили можливості гратися через необхідність доглядати Віла. Віл був тоді немовлям, мати увесь день проводила на заводі, тому Джоні став для нього і батьком, і матір'ю.

Здавалося, всім своїм виглядом Віл демонстрував, що братова поступливість та жертовність пішла йому на користь. Він був струнким, кремезним і ледь не вищим за Джоні. Наче кров останнього взяли й направили в його вени. Те ж саме сталося й з характером. Джоні був змарнілий, виснажений та інертний, а в його молодшого брата енергія та жвавість, здавалося, били через край.

Глузливе скандування ставало дедалі гучнішим. Танцюючи, Віл нахилявся і показував Джоні язика. Джоні різко викинув руку, вхопив брата за шию і кістлявим кулачком зацідив йому в ніс. Кулачок був зворушливо-кістлявий, але, мабуть, достатньо міцний та гострий, судячи з того болісного вереску, який він спричинив. Решта дітей перелякано заголосили, а Джені, сестра Джоні, кинулася в помешкання.

Джоні відштовхнув від себе Віла, хвицнув його щосили по нозі, а потім ухопив за петельки й притиснув обличчям до землі. І не відпустив доти, поки добряче не вивозив його у грязюці. Потім підбігла мати — анемічний вихор стурбованості й материнського гніву.

— А чого він до мене приставав? — відповів Джоні на її докори. — Він що — не бачив, що я втомлений?

— Я вже такий, як ти, — злився Віл у материних обіймах, із лицем, по якому розмазалися кров, сльози