Робінзон Крузо - Даніель Дефо

— Ти добре плаваєш, — вів я далі, — на морі тихо, і ти легко дістанешся до берега; я тебе не чіпатиму. Але спробуй лише підпливти до баркаса, я враз прострелю тобі голову, бо твердо вирішив визволитися з рабства.

Тоді він повернув до берега і, напевно, щасливо туди добрався — плавав він чудово.

Я міг би викинути хлопчика, а мавра, взяти з собою, але не ризикував покластися на нього. Коли мавр відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі{24}, і сказав:

— Ксурі! Якщо ти будеш мені вірний, я зроблю з тебе велику людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак того, що не зрадиш мене, тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька, то я й тебе кину в море.

Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в обличчя, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він поклявся у відданості, запевняючи, що поїде зі мною хоч на край світу.

Поки мавр, пливучи, не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, лавіруючи проти вітру; я робив це навмисне, щоб показати, ніби, ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, й подумала б кожна розумна людина). Та й кому б спало на думку, що ми збираємося на південь, до тих справді варварських берегів, де цілі полчища негрів у своїх човнах оточили і вбили б нас; де, варто лише ступити на землю, і нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в людській подобі?

Але щойно почало сутеніти, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берега. Дув свіжий прохолодний вітер, море було спокійне, і ми йшли так добре, що другого дня о третій годині пополудні, коли попереду вперше показалася земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Сале, далеко за межами володінь марокканського султана й~усіх інших тамтешніх володарів; в усякому разі, ми не бачили жодної людини.

Але я набрався такого страху у маврів, і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Сприятливий вітер дув п’ять днів, а потім змінився на південний, і я подумав, що коли за нами й гналися, то тепер уже переслідувачі, певне, мусили відмовитися від погоні; отож я зважився підійти до берега й став на якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що то була за річка, де саме вона протікала, в якій країні, у якого народу й під якою широтою — я не мав уявлення. Я не бачив людей на березі та й не прагнув побачити; мені треба було запастися прісною водою. Ми ввійшли в цю річку надвечір і вирішили смерком дістатися вплав до берега й оглянути місцевість. Та як тільки стемніло, ми почули з берега такі жахливі звуки, такий шалений рев, гавкання та виття диких звірів, що бідолашний хлопець мало не вмер від переляку й почав благати мене не виходити на берег, доки не розвидниться.

— Гаразд, Ксурі, — відповів я, — але вдень ми, може, побачимо там людей, які ще небезпечніші, ніж леви.

— А ми бах-бах рушниця, — сказав він сміючись, — вони тікай.

Невільники-англійці навчили Ксурі ламаної англійської мови. Я був радий, що хлопець такий веселий і, щоб ще більше його підбадьорити, дав йому склянку вина з хазяйських запасів. Зрештою, його порада була непогана, і я погодився. Ми кинули наш маленький якір і, причаївшись, простояли всю ніч тихо. Кажу — «причаївшись», тому що ми зовсім не спали: години через дві-три після того, як ми кинули якір, на березі з’явилися величезні тварини — які саме, ми не знали. Вони заходили у воду, плескалися, борсалися, очевидно, щоб освіжитись, і при тому гидко верещали, ревли та вили; я ще зроду не чув нічого схожого.

Ксурі страшенно перелякався, — та, правду кажучи, я теж, — але обидва ми перелякалися ще більше, коли почули, що одне з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхало, могли зробити висновок, що це була люта тварина страшенного розміру. Бідолашний Ксурі вирішив, що це лев (може, й лев, не знаю), і крикнув, що треба вибрати якір і пливти звідси.

— Ні, Ксурі, — відповів я, — ми тільки ще попустимо канат з буйком і відійдемо далі в море; туди вони за нами не поженуться.

Та не встиг я це сказати, як побачив невідомого звіра на відстані якихось двох весел від баркаса. Я трохи сторопів, але потім кинувся до каюти, схопив рушницю, і щойно я вистрелив, як звір повернув назад і поплив до берега.

Не можна змалювати, які моторошні зойки, рев та виття розляглися на березі й далі, на суходолі, коли пролунав мій постріл. Мабуть, ці тварини ніколи досі не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, та й удень теж, бо потрапити до рук дикунів не краще, ніж потрапити до левиних чи тигрячих пазурів; принаймні цього ми боялися не менше.

Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег, бо на баркасі вже не залишилося ні пінти води. ,Але знов-таки заковика була в тому, де і як висісти. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він спробує знайти й принести прісну воду. А коли я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі, хлопець відповів так щиро, що я полюбив його назавжди.

— Якщо там дикуни, — сказав він, — вони їсти мене, а ти тікати.

— Тоді, Ксурі, — відповів я, — підемо разом, а якщо там дикуни, ми їх повбиваємо, і вони не з’їдять ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчикові сухарів і ковток вина з хазяйських запасів, про які вже згадував; потім ми підгребли ближче до берега й пішли вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.

Я не хотів заходити надто далеко від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, коли б річкою, за течією, не спустились до нас у своїх пірогах дикуни; але тут хлопець, помітивши низинку — приблизно за милю від берега, — поквапився туди з глечиком. Незабаром я побачив, що