Перстень Борджія - Володимир Нефф
Ну а те, що не вдалося за короткого, бурхливого панування молодому фанатикові справедливості Петрові Куканю із Кукані, те нечисленній купці церковних бюрократів і нечестивих кліриків вдалося без клопотів, так би мовити, в один мент. З занепадом Великої ради, який стався цілком зрозуміло й автоматично, бо її члени після встановлення церковної адміністрації вже навіть не пробували зібратися, найбагатші громадяни Страмби почали сплачувати податки, і представники Святого престолу добряче їх притиснули. Крім того, новий подеста Страмби, уже згаданий мудрий Джербіно, отримав завдання пильно стежити за тим, щоб мешканці Страмби ніде й ніколи не припускались якихось безчинств чи зловживань, гріхів проти заповідей Божих і гріхів церковних, непристойності й аморальності, одне слово, аби завжди і в усьому поводилися чесно, порядно й пристойно, і щоб за кожне порушення цієї новозапро–вадженої чесності, порядності й пристойності каралися штрафами, загальна сума яких, як дослівно сказав Джербіно, в жодному випадку, навіть аби Страмба за одну ніч перетворилася на місто ангелів, не могла сягнути мінімуму в тисячу скудо на місяць. І Джербіно, досконалий знавець страмбського життя, передавав церковній адміністрації іноді аж дві тисячі скудо, ніколи не наважуючись, проте, узятися за найбільшого грішника, Маріо Паккйоне, адже цей веселий молодий джигун все–таки не був громадянином Страмби та ще й тішився заступництвом самого папи. Джербіно ловив переважно людей середнього достатку, яких можна вистежити крізь вікна, й отримував за це від нових панів подяки та проценти від своєї здобичі.
Отак коштували тоді дрібні порушення; не менший прибуток давали значні порушення і злочини, які карали, як у давнину, світські охоронці порядку, Суд дванадцяти мудреців (тринадцятим, прихованим керівником, був патер Люго). Завдяки цьому вченому аскетові у Страмбі незабаром зрозуміли, що немає злочину такого важкого, включаючи вбивство батька, від якого не можна було б відкупитися штрафом; через це на шибениці біля Партенопської брами теліпалися лише тіла волоцюг і бідарів, які не змогли дістати грошей і за яких ніхто не схотів заплатити навіть тих нещасних одну чи дві тисячі скудо, якими вони могли відвернути покарання за крадіжку буханця хліба, за спаш чи браконьєрство.
Отримані таким чином гроші йшли на будівництво. «Його святості так завгодно», — сказав патер Люго кардиналові Гамбаріні, який ні про що, як звичайно, нічого не знав, бо грав роль п’ятого колеса до воза. «Його святість, — вів далі патер Люго, — хоче надолужити те, що занедбали його святі попередники, які при своїй достойній похвали бідності не мали коштів на те, щоб як слід зміцнити свою країну проти турецької небезпеки».
— А Його святість має на це кошти? — запитав нетактовно (за що його справедливо критикували в церковних колах) юний кардинал.
Вчений аскет лише ледь звів очі до неба.
— Господь зволив вислухати палкі молитви Його святості.
Військовий архітектор, якому довірили керувати будівництвом, зрівняв із землею всі східні злиденні квартали Страмби і на їх місці почав будувати величезну фортецю, названу на честь Його святості Пауланою. Церковна адміністрація безцеремонно захопила половину саду картезіанського монастиря і спорудила там ливарню гармат. Міські мури укріпили, в деяких місцях потовщили камінням від зруйнованих давньоримських будівель. А парадні приміщення герцогського палацу, бальну залу Sala degli Angeli, зимовий сад Sala degli mille odori[4] 1 і стару герцогську бібліотеку перетворили на склад боєприпасів.
— Його святість, — зауважив на все це вчений аскет патер Люго, — на відміну від своїх святих попередників хоче залишити після себе гробницю не з мармуру, а зі сталі й граніту.
«Відколи це?» — подумав кардинал Гамбаріні. Щоправда, йому, як згадувалося, бракувало тактовності і знання високого церковного етикету, але ж не настільки, щоб висловити це питання вголос.
Так минуло два роки, для юного кардинала час, сповнений постійною нудьгою, відчуттям злиднів і безнадії, які він наполегливо, хоч і без видимих наслідків, намагався послабити частою палкою молитвою у храмі Святого Павла, перед чудовою скульптуркою розп’ятого Христа, про яку переказували, що свого часу, коли ще був живий Фома Аквінський, вона похвалила цього вченого святого, сказавши: «Добре ти написав про мене, Фомо!»
— Все я проґавив, все я просвистав! — скаржився тій самій статуетці кардинал Гамбаріні. — Як би я міг сьогодні жити, аби не займався політикою!
Ця істина була такою банальною й безсумнівною, що до неї не треба додавати жодного слова. А Христос собі мовчав, мовчав і весь безлюдний храм.
Та це був лише початок страждань юного кардинала Гамбаріні. Коли минула друга річниця з того злощасного дня, як Його святість насунула йому на голову шапочку кардинала, на Гамбаріні чекали нові, цілком несподівані турботи.
Одного ранку на початку листопада, сівши до свого скромного сніданку і розламавши свіжу булочку, яку звик запивати горнятком гарячого шоколаду, він знайшов у тій булочці старанно складений аркушик, помережаний енергійним письмом. Розгорнувши його, Гамбаріні не зміг стриматися від вигуку виправданого жаху, прочитавши такі слова:
«Джованні, час відплати наближається.
Петр Кукань із Кукані»— Причина вашого хвилювання, Illustrissime, мені зовсім
