Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Веселі вигуки змусили й Акопа розплющити очі, і саме тоді, коли Гаїк виткнув чорняву голову з люка. Обидва брати спантеличено дивились один на одного, нарешті впізнали й кинулись обійматися. Потім стурбовано перезирнулися.

— Ти не втратив нічого? — спитав Акоп пошепки.

— Тільки два килими, коштовності цілі. А в тебе все ціле?

— Все. Загубилось кілька камінців, але фальшивих. А на ті, нешліфовані, ніхто навіть не глянув.

Щось у їхньому вигляді було від старих акул, хоч вони й не скидалися на цих хижаків, які чинять розбій у південних морях.

Поки вірмени перешіптувалися, Ісмаїл розповів про свої пригоди.

— Ми вже вирішили звільнитися від тебе, — сказав потім Антон. — Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!

— Ви помирати зараз, а я помирати давно!

Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.

— Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.

— І нам теж! — додав Герасім, оскалюючись.

Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.

— Ти залишаєшся з нами, — Антон узяв її за руку. — Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.

Очі дівчини засвітилися.

— Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! — І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.

П'ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.

— Аз тими що будемо робити? — спитав Ієремія. — Залишимо для розводу кірові Яні?

— Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!

— Ефенді Акопе, — звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. — Це твій?

— Звичайно, мій!

— А скільки ти заплатив за нього?

— Десять фунтів!

— Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!

— А це тебе стосується?

— Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.

— Прошу! Я продам його за п'ятнадцять фунтів!

Герасім, який був поблизу, спустився в трюм, узяв килим і подав кокові.

— Тримай, Ісмаїле! Розрахуємося потім.

— Коли потім? — простогнав вірменин.

— Наберися терпцю, нам ще багато про що треба поговорити, але не зараз… Гей, хлопці, хлюпніть-но на цих розбійників по відру води, бо вони поздихають завчасу.

Пірати лежали на палубі майже безтямні, тому їх навіть не зв'язали, а просто кинули, мов стерво.

До Ісмаїла підійшов Мігу, тримаючи люльку в руках.

— Дядьку Ісмаїле, це ж ваша! Я її он там знайшов!

— Аллах-аллах! — радісно закричав кок. — Дуже хотіти тютюн!

Він одразу ж наповнив люльку й задоволено випустив дим, мов пароплав із труби. Отак відразу знайшлися і люлька, і килим, а це навіть більше, ніж можна було сподіватися будь-якому правовірному від аллаха!

Через дві години вітер, який досі віяв у Лівійську пустелю, знову повернувся, немов дивуючись, що кораблі й досі тут.

Задзвеніли якірні ланцюги, піднялись вітрила на щоглах, і «Сперанца» рушила вздовж берега…

У Бір-Санже обидва екіпажі побенкетували так, як не бенкетували вже давно, повеселилися в затінку пальм, запаслися провізією й водою — і за все це заплатили не гроші, а дали кілька сувоїв шовку, які Герасім узяв у рахунок оброку з майна Вірменіє, порівну від кожного, щоб не сердився жоден.

Біля самого берега було глибоко, тому якорі кинули за кілька сажнів на чисте, мов у гірському струмку, дно. На борту не залишилось нікого — та й навіщо залишатись, коли палубу видно мов на долоні, а Ієремія тут же зі своїм чудовим мушкетом? Тільки Ісмаїл, сповнивши свою службу кока, пішов спати в носову каюту, бо там йому було набагато краще, аніж на осонні, де галасують гяури.

Коли сонце хилилось до заходу, люди спустилися на берег, оточені засмаглими до чорноти дітлахами, сіли в шлюпки й попрощалися з африканською землею…

Розуміючи, що не можна буде втекти, Безбородий загнано озирнувся навколо.

— Капітане! — гукнув пірат до Антона Лупана. — Ти віддаси нас до рук правосуддя?

— А ти хотів би, щоб було інакше?

Безбородий мимохіть потер шию руками.

— Капітане, — задихаючись, сказав він. — Що тобі з того, якщо нас повісять? Відпусти нас…

При цих словах в обличчя Антона Лупана бухнула кров.

— Відпусти нас, мене й Гусейма, — правив своєї пірат, — і я скажу тобі, де француз.

— Який француз?

— П'єр Баян, твій друг!

Люди остовпіли, тільки очі їхні перебігали, нічого не розуміючи, то на капітана, то на Безбородого. Антон схопив пірата за барки, затремтівши:

— П'єр живий?

— Живий. І якщо ти мене відпустиш, я скажу тобі, де його знайти.

— Як можеш доказати, що ти його не вбив?

— Он він бачив! — Безбородий кивнув на Гусейма.

— А іншого свідка ти не знайшов? —