Таємниця двох океанів - Григорій Борисович Адамов
У тісному зв'язку з цією проблемою була й інша, за яку також взявся тут Шелавін. Вона полягала у вивченні електричних струмів, що виникають у шарах морського дна, і вперше були відкриті радянськими геологами в Арктиці.
Шелавін прямо-таки розривався. Навіть діяльна допомога Скворешні і Матвєєва, який уже зовсім вилікувався після поранення, були недостатні. Капітан прикомандирував до нього ще двох чоловік з команди, і все ж океанограф працював, забуваючи про відпочинок і їжу. Ледве встигнувши поснідати, він квапив уже своїх помічників, роздратовувався при найменшій затримці і заспокоювався лише тоді, коли опинявся за бортом, біля своїх любимих машин та установок. На обід його доводилось настійливо, по кілька разів викликати з підводного човна, і жодного разу не обходилось при цьому без його роздратованого бурмотіння про «зрив робіт», про «обурливе ставлення до найважливіших наукових проблем».
У зоолога був також намічений широкий план робіт для цієї тривалої глибоководної станції. Крім звичайних шукань нового, невідомого ще матеріалу, зоолог передбачав зосередити тут свою увагу головним чином на вивченні життя і діяльності глибоководних і придонних організмів. Передбачалося протягом тривалого часу стежити за їхньою поведінкою, прийомами полювання, джерелами і способами харчування, вивчити значення і функції світних організмів. Все це давно привертало увагу вченого, і ще задовго до цієї станції він мріяв про такі роботи і готувався до них.
Однак зараз, коли можна було чекати, що звичайна енергія зоолога виявиться тут з особливою силою, всіх вражала апатичність, яка раптом оволоділа ним. Кожного разу він, немов знехотя, готувався до виходу з підвол ного чозна і, вибравшись, нарешті, з нього, годинами нерухомо просиджував на дні, біля першого, що траплявся на очі, рака-самітника або голотурії.
Що ж сталося? Здавалось, все йшло так чудово, так вдало. Робота над трупами страховищ дала прекрасні наслідки. Це були, мабуть, рештки видів, які володарювали колись, мільйони років тому, над усім життям стародавніх океанів. Релікти крейдяного періоду! Змінювалося навколишнє життя, змінювались природа, клімат, рослини і тварини. Відтискувані новими, більш гнучкими і вдосконаленими, більш розвинутими і пристосованими до нових умов життя організмами, гігантські ящери, володарі попередніх епох, поступово віддавали їм свої позиції. Науці здавалося, що вони повністю зникли з лиця планети, лишивши по собі спогади у вигляді велетенських кістяків, які красуються тепер у всій своїй могутності і стрясають уяву людей лише в палеонтологічних музеях. І ось виявляється, що витіснена з поверхні океану невелика частина цих страховищ опускалася все нижче і нижче в його безпечні глибини, поступово пристосовуючись до нових умов життя, виробляючи в собі здатність витримувати величезний тиск, дихати водяним диханням, бачити в темряві, світитися власним світлом свого слизу… Яке надзвичайне, захоплююче відкриття! Воно одне може увічнити в історії світової науки ім'я людини, яка зробила це відкриття! А його Ламелібранхіата головаста! Хіба цей молюск, який увійде в науку з його, радянського професора Лордкіпанідзе, ім'ям, хіба він не зробить революції в розділі м'якотілих? А золото в молюску? Хіба мало самих лише цих відкриттів, щоб надовго поселити радість в душі, радість за себе, за науку, радість за велику батьківщину, за могутню країну, яка дала своєму вченому єдину в світі можливість дістатися до неприступних досі глибин океану і почати їх справжнє, дійсне вивчення!
Так в чому ж справа? Чому все це одразу втратило свій блиск, свою привабливість, свою чарівність?
Зоолог зробив різкий заперечливий жест… Ні, ні! Знову ця ідіотська думка! Це ж безглуздя, нарешті! Ну, при чому тут…
Він досадливо знизав плечима під скафандром.
Ну добре! Він не заперечує. Цього не варто було робити. Проговорився, старий дурень! Так, так, дурень! Дурень! Тричі дурень!
Він ненавидів себе в цю мить.
Ударом ноги він відштовхнув голотурію, яка мирно ковтала мул і яку зібрався було спостерігати.
Ну добре, намагався він заспокоїти себе. Нехай так. Проговорився. Це факт — нічого не поробиш! Але що ж тут, зрештою, страшного? Треба міркувати спокійно. Яке це, зрештою, має значення? Адже він розповів не першому зустрічному… Це навіть не просто рядовий член команди підводного човна. Адже це головний механік! Головний механік бойового, єдиного в світі за могутністю і значенням корабля! Це ж не дрібниця — головний механік, та ще на такому кораблі! Відповідальна людина! Мабуть, багато разів перевірена. Людина стримана, навіть трохи похмура, нелюдима, зовсім не балакуча. Вже за нього можна бути спокійним…
Він уявив собі Горєлова, його високу кістляву сутулувату фігуру, його довгий голий череп з великими настовбурченими, наче крила кажана, вухами, його довгі, майже до колін, як у горили, руки, і спалахнула давня, затамована було антипатія до цієї людини. Однак почуття справедливості, постійна тверда чесність по відношенню до себе і інших — органічні якості душі вченого — перемогли.
При чому тут Горелов? Легше за все скласти вину на іншого. Нічого шукати полегшення власної вини, перекладаючи її на сусіда. Тим більше, що справа навіть не в тому, кому він розповів. Горєлов не розкаже, не розголосить, він не з таких.
То в чому ж справа? Звідки це незадоволення собою? Таке важке, таке принизливе…
Брехня! Ось в чому справа!
Так, він збрехав! Він ніколи не брехав. Брехня завжди була чужа самому єству його. Вона була йому органічно гидка, завжди здавалася чимсь особливо принизливим, брудним, боягузливим. І все ж — він збрехав! Кому? Своєму капітанові!
…Любий Микола Борисович! Він несе на собі таку відповідальність. За неоціненний корабель, за безпеку людей, довірених йому країною. І він обдурений людиною, якій більше, ніж комусь іншому, довірився… Неважно, що це не буде мати наслідків. Важлива брехня. Як
