Тарзан, годованець великих мавп - Едгар Райс Берроуз

Д’Арно довго і серйозно дивився на свого супутника.

— Тарзане, — сказав він врешті. — Неймовірно, що мавпа Кала була вашою матір’ю. Якщо таке можливе — у чому я глибоко сумніваюсь, — ви б успадкували деякі з мавпячих особливостей, а їх у вас нема! Ви чистокровна людина, і я впевнений: дитина високоцивілізованих та дуже розвинутих батьків. Невже у вас немає жодних натяків на ваше минуле?

— Жодних, — сказав Тарзан.

— Жодних написів у хатині, які б хоч щось розповідали про життя її попередніх мешканців?

— Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, котра, тепер я знаю, написана іншою мовою, не англійською. Може, ви її прочитаєте?

Тарзан видобув з дна сагайдака маленького чорного щоденника і простяг його своєму супутникові.

Д’Арно подивився на титульну сторінку.

— Це щоденник англійця Джона Клейтона, лорда Грейстока, і його написано французькою мовою, — сказав він і почав читати щоденника, написаного понад двадцять років тому, який вміщував уже відому нам оповідь пригод, лиха та прикрощів Джона Клейтона та його дружини Аліси відтоді, як вони залишили Англію; щоденник уривався за годину до того, як автора вбив Керчак.

Д’Арно читав уголос, час від часу зупиняючись, коли його голос зривався від безнадії та відчаю, які читалися між рядками.

Подеколи він позирав на Тарзана, який сидів навпочіпки, мов вирізьблений, утупившись у землю.

Тон щоденника перемінився лише на згадку про дитину зникла звичайна нотка відчаю, яка проривалася протягом перших двох місяців перебування на березі.

З цього місця записи повнилися стримуваним щастям, що справляло ще гнітючіше враження, ніж усе решта.

Один запис звучав майже бадьоро:

“Сьогодні нашому маленькому хлопчикові шість місяців. Він сидить на колінах в Аліси біля столу, за яким я пишу, — весела, здорова, чудова дитина!

Якось дивно, але мені здається, що я бачу його дорослим, який посідає у світі становище батька, другим Джоном Клейтоном!

І немовби для того, щоб надати моєму пророцтву ваги своїм підписом, він затиснув перо у пухкий кулачок і вимазаними чорнилом маленькими пальчиками поставив свою печатку на сторінці”.

І справді, на берегах сторінки вирізнялися слабкі відбитки чотирьох маленьких пальчиків та подушечка великого пальця.

Коли д’Арно закінчив читати щоденника, обидва деякий час сиділи мовчки.

— Ну, Тарзане, про що ви замислились? — спитав д’Арно. — Адже ця маленька книжечка розкриває таємницю вашого народження! Послухайте, таж ви — лорд Грейсток!

Тарзан похитав головою.

— У книжці йдеться лише про одну дитину, — відповів він. — Вона вмерла, квилячи від голоду. її маленький кістяк лежав у колисці відтоді, як я вперше увійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком та матір’ю біля хатини! Це і є та дитина, про яку йдеться в книжці; а таємниця мого народження лежить ще глибше, аніж перед тим, бо я останнім часом багато розмірковував про ймовірність мого народження в хатині! Я гадаю, що Кала казала правду, — сумно завершив він.

Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в його душі народилося рішення перевірити слушність свого здогаду — тим більше, що він знайшов єдиний ключ, яким можна було або розкрити таємницю, або назавжди поховати її в безодні невідомого.

Через тиждень подорожі несподівано вийшли на велику галявину. Поодалік стояло кілька будівель, огороджених міцним пакіллям. Між ними і селищем розляглося оброблене поле, на якому працювало кілька негрів.

Обидва зупинилися на околиці джунглів.

Тарзан поклав на лука отруєну стрілу, але д’Арно торкнув його за плече.

— Що ви хочете робити, Тарзане? — запитав він.

— Вони вб’ють нас, якщо помітять! — зауважив Тарзан. — Я волію сам убивати!

— Може, вони добре ставляться до білих! — сказав д’Арно.

— Вони чорні! — відповів Тарзан і знову нап’яв тятиву.

— Не робіть цього, Тарзане! — закричав д’Арно. — Білі люди не вбивають просто так. Мій Боже! Скільки вам ще треба вчитися! Я шкодую того нечему, який розгніває вас, коли я привезу вас до Парижа. У мене тільки й буде роботи, що рятувати вас від гільйотини!

Тарзан опустив лука й усміхнувся:

— Я не розумію, чому я повинен убивати чорношкірих у джунглях і не можу вбивати їх тут! А якщо лев Нума стрибне на нас, тоді що? Певне, я повинен буду сказати: “Моє шанування, мосьє Нума, як поживає мадам Нума?”

— Почекайте, доки чорношкірі накинуться на нас, — відповів д’Арно, — а тоді бийте їх! Не вважайте, що люди — ваші вороги, доти, доки вони вам цього не покажуть!

— Ходімо! — сказав Тарзан. — Ходімо, і нехай вони убивають нас! — І він рушив просто через поле з високо піднятою головою, і тропічне сонце пекло йому гладеньку смагляву шкіру.

За ним ішов д’Арно, одягнений у лахміття, яке кинув у хатині Клейтон після того, як офіцери з французького крейсера дали йому пристойніше вбрання.

Несподівано один з чорношкірих озирнувся, помітив Тарзана і з вереском кинувся до загорожі.

Вмить повітря виповнилось вигуками переляку робітників, які тікала іе раніш, ніж перший з них добіг до загорожі, з-за неї з’явився білий з рушницею в руках, який вийшов довідатися про причину такого сум’яття.

Те, що він побачив, змусило його піднести рушницю до плеча, і Тарзан би вдруге скуштував холодного свинцю, коли б д’Арно не закричав людині з націленою рушницею:

— Не стріляйте! Ми друзі!

— Тоді ані руш! — пролунало у відповідь.

— Стійте, Тарзане! — закричав д’Арно. — Він думає, що ми вороги.

Тарзан зупинився, а потім повільно підійшов разом із д’Арно до білої людини, яка стояла у воротях. Та дивилася на них