Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Батьків він називав «mes pauvres parents» не тільки за сентиментальною звичкою, але частково також зі співчуття до їхнього нещастя мати настільки нікчемного сина. Він, власне, мав вивчати юриспруденцію в Сорбонні, але кинув це нудне заняття і з дозволу, виблаганого у засмучених мешканців люксембурзького замку, зайнявся витонченими мистецтвами, — і це при майже повній зневірі у своїй придатності до мистецького покликання. З його слів випливало, що він, все-таки не без певного самовдоволення, й справді дивиться на себе як на розбещеного синкa-невдаху, який завдає чимало горя батькам. Неспроможний й на дещицю щось тут змінити, він аж ніяк не оскаржував їхніх думок про себе як про гульвісу й представника артистичної богеми, що поступово декласується. Щодо останнього пункту, то, як незабаром з'ясувалося, він тут натякав не тільки на свій живопис, яким займався абияк, але й на одну сумнівну любовну історію.
Час від часу маркіз приходив обідати не один. У таких випадках він замовляв Махачеку більший столик і вимагав, щоб той з особливою ретельністю прикрасив його квітами, й о сьомій годині був у товаристві гарненької особи; я не міг не схвалити його смаку, хоча це й був смак до «beaute de diable»,[145] до скороминущої принади. У ті дні, у розквіт юности, Заза — так він її називав — здавалася найчарівнішим створінням у світі: парижанка за народженням, тип гризетки, але ошляхетнений вечірніми туалетами від найкращого кравця — білими або кольоровими, які, звісно, замовляв їй маркіз, і рідкісними старовинними коштовностями, теж, звичайно, його подарунками, струнка, проте аж ніяк не худа брюнетка з прекрасними, завжди оголеними руками й оригінальною, пишно збитою зачіскою, яку вона іноді прикривала чимось на кшталт тюрбана зі срібними тороками з боків і чіпкою дрібних перинок над чолом; до того ж у неї були лукаві очі, кирпатий носик і чарівний балакучий ротик.
Обслуговувати цю парочку було справжнім задоволенням: так мило й весело базікали вони за пляшкою шампанського, яка з приходом Зази заміняла півпляшки бордо, що його пив Веноста на самоті. Було абсолютно очевидно, — та й не дивно, — що він до самозабуття і з повною байдужістю до всього на світі закоханий у неї, зачарований від споглядання її апетитного декольте, від її балаканини, від кокетства її чорних очей. І вона, певна річ, прихильно приймала його любов, відповідала на неї з радістю, всіма способами намагалася її розпалити, бо це був щасливий жереб, який випав на її долю, привід до мрій про блискуче майбутнє. Я величав її «madame», але на четвертий чи п'ятий раз наважився сказати «madame la marquise», чим досяг великого ефекту. Вона зашарілася від радісного переляку й кинула на свого коханого запитливо ніжний погляд, який увібрали в себе його веселі очі, й не без ніяковости втупилися в тарілку.
Звичайно, вона кокетувала й зі мною, а маркіз удавав із себе ревнивця, хоча насправді міг бути абсолютно впевнений у ній.
- Зазо, ти доведеш мене до шаленства, tu me feras voir rouge[146], якщо не перестанеш стріляти очима в цього Армана. Чи, може, ти хочеш взяти на себе вину за подвійне вбивство, та ще й, окрім усього, самогубство?… Зізнайся, ти б нічого не мала проти, якби він у смокінгу сидів з тобою за столом, а я у синьому фракові вам прислуговував?
Як дивно, що він, сам по собі, раптом втілив у слова мій уявний експеримент, ідею зміни ролей, що постійно володіла мною. Подаючи кожному з них меню для вибору десерту, я набрався сміливости й відповів замість Зази:
- У такому разі вам дісталася б важча роль, пане маркізе, бо бути кельнером — це праця, а бути маркізом — доля pure et simple.[147]
- Excellent![148] — сміючись, вигукнула вона, радіючи, як всі люди її нації, вдалому слівцю.
- А ви впевнені, — поцікавився він, — що таке життя pure et simple вам більше до снаги, ніж мені ваша праця?
- Я вважаю, що було б нечемно й зухвало, — відповів я, — приписати вам особливу схильність до обслуговування відвідувачів ресторану, пане маркізе.
Вона щиро веселилася.
- Mais il est incomparable, ce gaillard![149]
- Твої захоплення мене вб'ють, — вигукнув маркіз з театральним відчаєм. — До того ж Арман ухилився від прямої відповіди.
Більше я в цю розмову не заглиблювався й пішов собі. Але вечірній костюм, в якому він уявляв мене на своєму місці, віднедавна вже висів разом з іншими моїми речами в маленькій кімнаті на тихій вуличці, неподалік від готелю; я найняв її не для того, щоб там ночувати, — це траплялося лише зрідка, — а щоб тримати в ній свій гардероб і мати можливість переодягнутися без зайвих свідків, коли мені кортіло провести вільний вечір на трохи вищому життєвому рівні, ніж в компанії зі Станком. Будинок, в якому розташовувалася ця кімнатка, стояв у маленькому cite — закутку, відгородженому від світу ґратчастими воротами, до яких можна було потрапити також з дуже тихої вулиці Буассі д'Анґла. На цій вуличці не було ні крамниць, ні ресторанів, лише декілька маленьких готелів і приватних будинків, з тих, де крізь прочинені двері видно кімнату консьєржки, саму гладку консьєржку, зайняту господарськими клопотами, її чоловіка за пляшкою вина й кицьку поряд з ним. У одному з таких будинків я й найняв кімнатку «від мешканців» в однієї немолодої вдови, що була вельми прихильною до мене й чотирикімнатна квартира якої займала половину другого поверху. Вона здала мені за помірну ціну щось на кшталт маленької спальні з мармуровим каміном і годинником, що стояв на підлозі, з розхитаними м'якими меблями й злинялими оксамитовими фіранками на вікні, що доходило аж до підлоги і з якого видно було тісне подвір'я, а в його глибині — низькі засклені дахи кухонних приміщень. Далі тіснилися задні стіни багатих будинків передмістя Сент-Оноре, де в освітлених вікнах кухонь та спалень можна було бачити, як сновигали лакеї, покоївки та кухарі. До речі, в одному з тих будинків
