Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

Павлюк зупинився біля кафедри. Низько вклонився інспекторові та вчителеві. На всі запитання відповідав без запинки, немовби читав із книжки. Стоячи струнко, безпомилково повторював новий урок. Учитель із переможною усмішкою поглядав на явно задоволеного інспектора.

Спостерігаючи за успіхом свого супротивника, Томек переживав справжню бурю хвилювання.

«Що трапилося з жуком? — думав він. — Підлиза боїться комах. Яка це була б чудова помста, якби він злякався жука саме зараз, під час показового уроку!»

Жук, однак, глухий до прохань і заклинань Томека, усе ще не подавав ознак життя. І коли Томек почав уже шкодувати, що всі його зусилля пішли нанівець, Павлюк раптом ворухнув головою.

У серці Томека з’явилась надія. Павлюк удруге шарпнув, головою, після чого провів долонею по шиї. Тепер події, про які Томек тільки мріяв, почали наростати зі швидкістю снігової лавини. Павлюк нервовим рухом підніс долоню до очей і, як тільки побачив у ній величезного жука, пронизливо закричав і мимовільно струснув рукою. Жук влучив в обличчя інспектора, той підскочив, немов на нього хлюпнули окропом.

Вибухнув страшенний скандал. Учитель, переляканий не менше, ніж інспектор, суворо вичитав Павлюкові й оголосив догану. При цьому він весь час уклонявся, перепрошуючи роздратованого начальника. Урок, звичайно, було зірвано, бо розгніваний інспектор відразу вийшов із класу, а за ним поспішив схвильований учитель.

Надуваючись, немов павич, Томек удруге за цей день приймав поздоровлення від захоплених друзів: йому одним махом вдалося помститись підлому підлабузникові й підкласти свиню вчителеві, чия надмірна старанність приносила Томекові вдома великі неприємності.

Після уроків повеселілі Томек і Юрек разом вийшли зі школи.

Попрощавшись з Юреком, Томек зупинився біля маленького скверу в центрі майдану Трьох Хрестів. Задумався над тим, як провести решту пообіднього часу. Йому не хотілося вертати додому після такого цікавого початку дня. Сонячна червнева погода заохочувала до прогулянки містом. Спокуса була тим більша, що досить було перейти майдан, аби опинитися на тінистих, зелених Уяздівських алеях. Якщо він зараз не скористається цією зручною нагодою, то потім удома тітка Яніна, як завжди, знайде тисячу причин, аби більше нікуди його не пустити.

Томек довго розмірковував, як краще провести час, але ніяк не міг остаточно вирішити. Перехитрити тітку було нелегко. Щодень після повернення дітей зі школи вона уважно розпитувала їх про те, що задано вивчити і які оцінки поставили їм учителі; майже щоразу така розмова закінчувалась словами:

«А тепер покажіть ваші щоденники!»

Якщо діти намагались обманути її й у щоденнику стояла інша оцінка, ніж вони казали, відбувалася довга розмова. За пізнє повернення зі школи тітка карала так само, як і за погані оцінки.

Діти тітки Яніни — Ірена, Збишек і Вітек, призвичаєні з дитинства до материної суворості, швидше пристосовувалися до її вимогливості. А ось Томек не вмів навіть удавати, що розкаюється, як це робили вони. Тому тітка карала його частіше, ніж їх.

У тітки Яніни були особливі причини для того, щоб звертати серйозну увагу на Томека. Після смерті матері Томек залишився, по суті, круглим сиротою, й невідомо, що з ним трапилось би, якби Карські, тітка й дядько, не взяли його на виховання. Мати Томека померла через два роки після втечі за кордон чоловіка, який таким чином урятувався від царських жандармів. Тітка Яніна, пам’ятаючи трагедію сестри, як вогню, боялася всякої політики. Адже за участь у ній людині в найкращому випадку загрожувало заслання до Сибіру.

На її прикрість Томек уважав батька героєм й мріяв наслідувати його в усьому. Від батька він успадкував здібності й любов до науки. Як і батько, він особливо цікавився географією. Більшість вільного часу присвячував читанню розмаїтих книжок з описом чужих країв, їх населення, природи, а коли йому потрапляла до рук книжка польського мандрівника й відкривача, Томек просто не міг від неї відірватися. Він більше, ніж його ровесники, знав про трагічну історію Польщі, котра вже понад сто років перебувала під ярмом ворожих держав[2].

Томекова мати до останніх днів свого життя навчала його справжньої історії Польщі, часто нагадувала йому про батька, котрий змушений був переховуватися від переслідувань за те, що боровся за незалежність своєї Батьківщини.

Тож не було нічого дивного в тому, що Томек нерідко отримував погані оцінки з історії, яку з материних уст знав в іншому варіанті, ніж йому подавали в школі. Постійно вислуховуючи від тітки нотації, він прагнув приховати своє небажання вивчати офіційну історію, але це не завжди йому вдавалося. Оскільки з усіх інших предметів Томек отримував добрі оцінки, класний вихователь уважав, що хлопець може, але не хоче вивчати історію. Після кожної поганої оцінки Томек вислуховував від боязливої тітки масу докорів. Дуже погані справи були в другому півріччі: він отримав догану. Тітка гостро його картала й цього разу схвильовано вигукнула:

— Ти скінчиш так, як твій батько!

Томек ображено запитав її:

— Тітусю, ви й справді вважаєте, що мій тато зробив щось погане?

— Він загнав у могилу твою матір, а мою сестру! — з гнівом вигукнула тітка.

І саме тоді Томек і тітка Яніна пережили велику несподіванку. Дядько Антоній, який звичайно мовчки горбився над своїми бухгалтерськими книгами, раптом пошпурив на стіл ручку й, мабуть, уперше за своє життя озвався до дружини піднесеним тоном:

— Коли ти, нарешті, перестанеш мучити цього відважного хлопця? Чому ти хочеш убити те, що є в нього найкраще?

Від несподіванки тітка заніміла, а Томек неабияк здивувався. А втім, усі швидко заспокоїлися, оскільки дядько, поправивши нервовим рухом окуляри на носі, знову нахилився над розкладеною на столі книгою. Відтак тітка цілком змінила своє ставлення до Томека. Вона перестала підганяти його до ґрунтовного вивчення історії, але тим суворіше обмежувала його перебування поза домом. Ось чому прогулянки містом та