Маруся - Василь Миколайович Шкляр

— Покажіт, пане сотнику!

— Ще не час, — сказав Осип.

***

Мирон якраз підоспів на тяжкі бої з білими, які розгорілися на початку жовтня. Їхня бригада наступала в напрямку Монастирища, курінь Осипа Станіміра йшов на село Росоховата. Перевага денікінців була очевидною. Біляки й тут мали чисельну кавалерію, а стрільці воювали пішо. Крім того, кіннотники-донці дошкуляли хитрими партизанськими маневрами, з якими галичани зіткнулися вперше.

Перед Росоховатою місцевість була нерівна, пересічена горбами й вибалками. Курінь якраз окопався, коли пустився дрібний дощ. Невдовзі з села вигулькнули поодинокі вершники, потім за ними висипала кінна розстрільна. Сотник Станімір дав команду привітати ворога крісовим і скорострільним вогнем, після чого кіннотники без жодного пострілу подалися назад у село. Там вони покинули коней і вже пішим порядком рушили густою лавою на стрілецькі окопи. Станімір зарядив три сотні до протинаступу, четверту лишив у резерві під командою поручника Гірняка.

Заклекотів бій. Дощ припустив сильніший, але того ніхто не помітив. Вогонь з обох сторін дужчав, ворожа й галицька лави зближалися.

Мирон сидів зі своєю сотнею в шанцях. Поруч нього Петро Гультайчук ворушив потрісканими губами, і з порухів губ Мирон бачив, що він молиться до Богородиці-Діви. На Петрові теж були руді англійські штиблети, тільки не з гетрами, а з обмотками. Михась Проців, хоч сидів у резерві, раз по раз попльовував у мокрі від дощу долоні, тримаючи кріса під пахвою. Зеник Жижка наспівував собі під ніс найдовшу стрілецьку пісню «Як з Бережан до кадри січовики манджали, то краялось серденько від горя і печалі».

Прибіг патрульний Денис Собечко й доповів, що праворуч у виярку стоїть хмара кінноти. Донці готувалися до свого партизанського маневру, щоб у слушний момент налетіти їм на праве крило. Мирон дав команду резервній сотні нагинці підійти до виярка. Він підповз до гребеня схилу й побачив, що там, унизу, справді зібралася «хмара кінноти», але до слушного моменту зовсім не готова. Вершники, ховаючись від дощу, спішилися і збилися в купи попід старими вербами, що росли над руслом пересохлої річечки. На Миронів знак сотня підповзла до схилу й воднораз смальнула зі скорострілів та крісів таким вогнем, що «хмара» розлетілася, як зграя шпаків. Багато донців, забувши, що в них є коні, драпцювали пішо; хто встиг вискочити на коня, гнав його під узвіз, не озираючись, залишаючи у виярку вбитих і поранених. Іржали коні, бігли й падали люди, Зеник Жижка кропив навздогін утікачам з кулемета «шоша» і, скурвий син, уже доспівував свою нескінченну пісеньку до того місця, де «стрільчики січові до кадри доїжджали». Бо таки доїжджали!

Лава, що так браво наступала з Росоховатої, позбувшись головного «партизанського маневру», заломилася й подалася назад. Ворог у паніці побіг на Монастирище. Курінь зайшов у село.

Стражденне українське село… Воно й тут було зґвалтоване, потоптане та пограбоване. Біля дикої груші край вигону лежав заколений хлопчинка, років, може, чотирнадцяти. Селяни сказали, що він виліз із самопалом на грушу й стріляв по втікачах, наче то було не регулярне військо, а зграя горобців. Донець зняв його з груші пікою.

Біля аптеки на стовпі висів у зашморгу сивий чоловік. Це був тутешній аптекар Мошко Фалікман, який ґречно прийняв на постій двох «гаспод афіцеров», а вони так віддячили йому через те, що вчасно не дав їм горілки. Мошко й сам так робив, і селянам радив, щоб не давали драпіжникам оковитої, поки вони у тебе в хаті, бо з тверезими ще, може, якось пронесе, а як нап’ються, тоді гаплик, тоді достеменний погром. Після чарки їм подавай і дочку, і жінку, й невістку, і все, що маєш у скрині. Отож ліпше їм дати сулійку в дорогу, як уже йтимуть з хати, казав бідний Мошко, і сам зрихтував драпіжникам сидора та сулію зеленої полинівки, а вони повісили його за те, що «проклятий жид не зізнався відразу, чим його аптека багата».

Такого страхіття набачилися стрільці не в одному селі, яке довелося визволяти, але що тут казати, як і своїх хлопців вони там лишили не одну чоту. Ховали їх найбільше під Дашевом, під Сороками, Монастирищем, а Зеника Жижку опустили в сиру землю під Іллінцями, і тоді, коли хлопці похилили голови над його могилою, Петро Гультайчук раптом затяг на весь голос, наче йому щось зробилося:

Як з Бережан до кадри

Січовики манджали…

То краялось серденько

Від горя і печалі.

Дотяг Петро перший куплет і захлинувся, бо ця пісня не мала кінця, а Зеник Жижка до своєї «кадри» уже приманджав.

Хлопці підвели мокрі очі на капелана отця Михайла: як він дивиться на те, що Гультайчук затяг веселої над убитим, але їхній польовий духівник теж утер сльозу, і це вперше Мирон побачив, як його краянин із Розвадова священик Михайло Якубів заплакав на похороні. Не знав, не знав отець Михайло, що невидима кістлява карга, яка забрала від них Зеника Жижку, походжала тут поруч і вже вказала на нього своїм чорним перстом.

Далі було ще тяжче. Ворог кидав і кидав на них свіжі сили. Хмари кавалерії насувалися звідтам, де їх ніхто не сподівався, бо навіть стрілецькі піші стежі не могли рівнятися з кінними. Тому воювали майже наосліп, без розвідки. Вперті бої тривали до середини жовтня, і найбільший тягар упав на їхню бригаду, яку те побоїще переполовинило. Це була поразка.

Щоб передихнути, вони відійшли до Оратова. На цих теренах денікінці в той час теж узяли перерву, бо головні свої сили кинули на Київ, з якого їх вибивали большевики. Стрільці знали, що знову точиться люта битва за Київ, але цього разу без них. І краялось серденько від горя і печалі: дві Москви боролися за їхній Київ. Без них.

2

До Несміянова їх поїхало троє: Ангел, П’ята й Маруся.

На зустріч були ще запрошені Лихо, Бугай, Шум і Голуб, але отамани вирішили, що проведуть переговори двома групами нарізно. Потім вони порадяться, як їм повестися далі, а поки що так буде надійніше.

«Ніс до носа», як казав Ангел, вони зустрілися з Несміяновим на «нейтральній території» в урочищі Пасічки, ближче до Попільні — саме в тому напрямку дрейфувала повстала проти комуни Група військ.

До зимівника, що належав пасічникові Глухенькому (своякові П’яти), вони під’їхали ополудні. Це була затишна балка, засаджена липами та акацією, зручна для такої зустрічі тим, що її довкілля проглядалося через поле на далеку відстань. На дні балки стояло