Маруся - Василь Миколайович Шкляр
— Наче нікого, — пошепки сказала вона. — Рушаємо.
Сівши на коней, вони пустили їх через греблю тихою ступою. Маруся відчувала, як на них дивляться двоє невеличких, як бійниці, віконець. Але на них дивилися з іншого боку.
Щойно переїхали греблю, як із-за рову, порослого рогозою, вирвався крик:
— Стой! Пропуск![51]
Якби вони були не на конях, то, напевно, прикипіли б до землі. Але сірий із гнідим тільки сахнулися вбік і пришвидшили крок.
— Сваі, зєнькі разінь! — Маруся засміялася не своїм голосом.
— Пропуск! Алі будєм стрєлять!
— Пятий раз праєжжаєм здєсь, а ти нє можеш запомніть, болван! — огризнулася Маруся.
Вона різко взяла праворуч, вдарила сірого обцасами і, тріпнувши поводами, припала до гриви коня. Сірий пішов у кар’єр. Гнідий, хоч був не такий прудкий, але відразу рвонув за сірим.
Повітря розпорола кулеметна черга. Мирон, обернувшись, кинув у рів гранату. Влучив чи ні, але вибух підстьобнув їхніх коней і на якийсь час затих кулемет. Потім він знов струсонув пелену ночі, і тепер надія була тільки на безкраю пітьму, в яку вони пірнули, немов у воду. Може, хтось би прицілився в тупіт копит, але як він його почує, якщо перед носом клекотить кулемет? Стріляли, звісно, навгад. Кулі свистіли десь угорі, потім затюкали нижче. Маруся почула, як хрипко гикнув Миронів кінь і всім своїм довгим тулубом гепнувся об землю. Розвернувши сірого, вона побачила, що гнідий плазом сунеться по траві уже мертвий — без іржання і хрипу.
Мирон схопився на ноги.
— Ти цілий? Стрибай!
Він угледів, що Маруся вивільнила своє стремено, і зрозумів її команду. Вхопившись за луку сідла та влучивши ногою в стремено, Мирон вилетів на круп коня позаду Марусі. Сірий трохи присів, потім випростався й помчав на легких ногах, як хорт.
Стрілянина позаду вщухла, але сірий біг і біг уперед, поки засапався, почав хрипіти й осідати в колінах. Маруся його зупинила, вони з Мироном зістрибнули на землю. Прислухалися, чи немає погоні, та чули тільки хрипке дихання сірого, який від мила посірів ще дужче. Приплющивши очі, він трусився на розкарячених ногах, як новонароджене лоша.
— Ну, все, все, — Маруся гладила його мокру шию. — Хороший, хороший…
Вони довго стояли серед поля, бо після такого шаленого галопування Маруся не могла зорієнтуватися, куди йти далі. Ніде ні села, ні скирти, ні дерева, довкола пітьма й чорне небо без жодної зірочки, яка підказала б шлях.
Маруся дістала із притороченої до сідла торби-їдунки дві грудочку цукру й піднесла сірому. Дмухнувши їй у долоню теплом, він узяв м’якими губами лакомину. Спершу схрумав одну грудочку, потім так само злизав із долоні другу. Ноги у сірого випросталися й перестали тремтіти.
— Давай відійдемо, — сказала Маруся. — Йому треба побути самому.
Сірий постояв, тріпнув гривою, потім застриг вухами. Переступивши з ноги на ногу, він повернувся у другий бік і високо підняв голову. Його нашорошені вуха загострилися, як багнети. Сірий ударив копитом об землю.
— Думаєш, він куди дивиться? — спитала Маруся.
— Туди, де впав гнідий?
— Він дивиться в той бік, звідки прийшов. А це означає, що нам треба йти у протилежний.
— Так і підемо, — сказав Мирон. — Якщо ми наскочили на заставу, то наше військо десь близько.
Він узяв сірого за повід, і вони неспішно пішли через поле. Вряди-годи зупинялися, наслухаючи та вглядаючись у пітьму, чи не вигулькне де село, хутірець або ще який знак, що підкаже Марусі дорогу. Так пройшли вони кілька верст, то спускаючись у балку, то підіймаючись на узгірок, і знов прошкували рівниною, аж поки не побачили перед собою стіну, ще чорнішу за ніч. Стіна та виявилася соняшниковим ланом, на якому густо стояли сухі стебла заввишки у людський зріст. Продиратися крізь соняшничиння вночі було не набагато легше, ніж через гощівські чагарі, тому вони вирішили його обминути. Узявши ліворуч, небагато й пройшли, як раптом побачили по той бік лану червону заграву — вона то здіймалася високо вгору, то, осідаючи, зовсім пропадала за чорною стіною. Там щось горіло, і, швидше за все, горіло багаття, в яке хтось підкидав соняшникові стебла. Отже, там грілися люди, які, можливо, стояли табором. Але хто?
Цього разу Мирон наполіг, що на звідини піде він, і, залишивши Марусю із сірим, пішов на відсвіти заграви. Поміж шелесткого бадилля він пробрався на той бік лану, звідки міг зблизька роздивитися на людей, що зібралися довкола багаття. Причаївшись у густому соняшничинні, Мирон відчув себе зовсім безпечно, бо, навіть якби він вийшов у поле, навряд чи хтось би його помітив. Біля нічного багаття люди не бачать далі, ніж падає світло вогню. А якби хтось його й помітив, то, напевно, не звернув би на Мирона уваги, бо він нічим не відрізнявся від хлопців, які грілися біля вогню, адже це були, — Боже, чого ж так зайшлося серце? — це були стрільці з його бригади, хлопці із 3-го куреня Данила Бізанца, котрий був Мироновим краянином, як і старший десятник з Надітичів Ромко Панчак, що ген при стрілецькій ватрі крикнув до когось, якщо не до себе самого: «Шляк би його трафив!» — і це був, панове, найпевніший пароль з усіх, які коли-небудь чув у своєму житті поручник Гірняк із Дроговижа, — серце, дурне, вгамуйся, не смій! — це був, товариство, найнадійніший військовий пропуск, від якого в поручника Гірняка стислося серце, а потім і горло.
І стояв він один як перст серед безкрайої ночі під чорним бездонним небом, і не знав, куди йому спершу бігти: чи до стрільців Данила Бізанца, щоб розпитати, де нині його курінь, де Станімір, де їхня армія, де їхня зрадниця доля? — чи бігти, тепер уже щодуху, через соняхи до тієї… тієї… тієї, що чекала на нього удвох із сірим… з якою йому лишилось побути… скільки?.. хвилину?.. дві?.. скільки, зраднице доле, ти дозволиш побути їм разом, щоб вони одне одного попрощали?
Крізь ніч, крізь пітьму, лише з його кроків, з того, як змінилася хода поручника Гірняка, Маруся все зрозуміла.
— Свої?
— Так, галичани, — видихнув він. — Навіть моя бригада.
— Ти наче підріс, — сказала вона. — Я рада за тебе.
— Ти моє диво.
— Я твоя наречена.
— Коли ще випаде побути удвох? — зірвалось у нього те, чого не
