Маруся - Василь Миколайович Шкляр
— Ви хочте побачить отамана? — знову зрадів вухань. — Та він вас повісить на першій гілляці!
— Правильно зробить, — сказала Маруся. — Ведіть, маємо діло до нього.
Не давши лісовикам навіть подумати, «бісова мазниця» взяла рушника, який сушився на кущі, й кинула його вуханеві.
— Розріжте надвоє і зав’яжіть нам очі! — сказала вона. — Та швидше, ми гаємо час!
Вухань, як заворожений, дістав з-за халяви ножа й розпанахав поздовж рушника.
— Климцю, кидай ту шаньку та зав’яжи їм очі! — простяг він дві стьожки своєму братчикові, який усе ще порпався в Марусиній торбі.
Климцьо радо заходився сповняти наказ, теж не помітивши, що «бісова мазниця» вже ними командує.
— Ти німий чи не вмієш балакать по-нашому? — спитав він у Мирона, зав’язавши йому очі. Відколи вони накрили цю парочку мокрим рядном, відбріхувалася лише дівка, а цей як води в рот набрав.
— Німий, — сказала Маруся. — А тепер ще й не бачить.
— Нічо’, з нашим отаманом і німий заговорить, — сказав вухань і реготнув точнісінько так, як це робить вухата сова: ху-ху-ху!
Вони повели їх кривими вовчими стежками; попереду йшов лісовик, який більше мовчав, за ним Маруся, потім Мирон, за Мироном ішов Климцьо, котрий, наче найнявся, ніс Марусину торбу. Замикав цю вервечку вухань — видно, був у трійці за старшого й мусив усе тримати під своїм пильним оком.
— Спасибі, що ви нас знайшли, — сказала Маруся так щиро, що вуханеві стало недобре: його варта впіймала шпиків, а вони замість того, щоб тремтіти від страху, ще й дякують. Що це були нишпорки, які проникли до Гощі на вивідки, вухань не мав сумніву, але чомусь не відчував звичної у таких випадках злості, і від того йому теж було прикро. Він вирішив пропустити подяку повз вуха, але «бісова мазниця» поцікавилася так само щиро:
— Як це вам удалося?
— Що? — спитав вухань, наче не знав, про що мова.
— Знайти нас. У такій шалині.
— На нюх узяв, — сказав він задоволено. — Я в Гощі, як у себе в кишені. Цигаркою хтось задимить, то я за версту почую. А тут, понімаєш, вогонь розвели.
— То хто ж із нас нюхачі? — спитала Маруся. — Ми чи ви?
— Хе, нюхачі! — озвався Климцьо. — Якби ви знали, який у нього слух! Він чує, як муха плямкає.
— Мені б такі вуха, то я чула б, як трава росте, — сказала Маруся.
— Ну-ну, ти моїх вух не чіпай! — попередив вухань. — Лучче за своїми дивися, щоб не відлетіли разом з головою.
Він намагався взяти суворіший тон, бо вже якоюсь панібратською виходила балачка з цими сексотами, що посміли пронюхати їхню Гощу. Їм, бач, отамана подавай. Що ж, припожалуйте! Отаман якраз таких любить, ху-ху, поговорите. З живих спустить шкуру й повісить на гак сушитися.
Вони ще трохи поводили приблуд по колу, бо гощівськими стежками довго не попоходиш, і допровадили їх до землянки, схованої в густих чагарях. У лісі вже зовсім розвиднилося, з комина землянки, що виходив металевою ринвою поміж кущі, вискакували бліді іскри. Вухань смачно потяг носом і сказав, що сьогодні на сніданок у них буде куліш із грибами, заправлений товченим салом.
Він спершу сам зайшов у землянку, щоб пересвідчитися, чи «вдома» батько-отаман, а якщо «вдома», то чи не спить, а коли не спить, то чи розмовлятиме з нюхачами, чи накаже повісити їх без розмов.
За хвилину вухань вийшов і, відхиливши важку повстяну попону, яка заміняла в землянці двері, сказав, що отаман готовий прийняти гостей.
Їх нахильцем завели в землянку із зав’язаними очима, вони нічого не бачили, тільки відчули, як на них накотилася густа хвиля тепла.
— Ось! — весело сказав вухань. — Полюбуйтеся на цю парочку, Мартина й Одарочку, ху-ху!
Але ніхто не засміявся на його жарт. Запала коротка мовчанка, поки хтось «любувався» на бранців.
Потім той «хтось» наказав:
— Снімітє с ніх павязкі!
Климцьо, який зав’язував їм очі, тепер зняв пов’язку з Мирона, потім з Марусі, і вони побачили землянку зсередини. Була це звичайна, тьмяно освітлена «лісова хата». У її правому, протилежному від входу куті стояла розпечена до червоного чавунна пічка — від неї і розходилося тепло. До пічки прилягала глиняна лежанка з металевою плитою, на якій булькотів чималий казан, видно, з тим-таки кулешем, що його занюшив вухань. На обшитій обаполами стіні висів розкішний бронзовий канделябр із трьома свічками, мабуть, позичений із якогось панського маєтку, проте він дуже пасував до закуреної стіни та червоної пічки.
Людей тут було небагато; мабуть, Марусю з Мироном завели до штабної землянки. Окрім вуханя та його двох братчиків, біля плити стояв червонолиций кашовар з великою дерев’яною ложкою, може, такою, як вухо у вуханя, ще двоє лісовиків сиділи під стіною на мішках чи то з цукром, чи з крупами. Вони з цікавістю поглядали на прийшлих у передчутті «веселої» балачки. Засмалені, мов той казан, що булькотів на плиті, обличчя лісовиків майже зливалися з похмурою сутінню, яка стояла в землянці, і в тій сутіні їхні очі поблискували, як у молодих сіроманців, що знічев’я злапали здобич.
Тут тільки один чоловік був незворушний, його кістляве, заросле густою щетиною лице сковувала крижана байдужість. Він сидів трохи осторонь від інших, ближче до канделябра, сидів на перекинутому догори дном шаплику, і на його обличчі не здригнулася жодна жилочка навіть тоді, коли Климцьо за його наказом не лише розв’язав шпикам очі, але й зірвав із «бісової мазниці» капелюх, показуючи всім, що це замаскована дівка.
Очі лісовиків загорілися ще дужче, балачка обіцялася бути веселішою, ніж вони сподівалися, але чоловік з непроникним лицем раптом ні сіло ні впало наказав, аби всі покинули землянку.
— Аставтє нас наєдінє, — сказав він.
Коли розчаровані лісовики поволі — якось вайлувато та знехотя — вийшли надвір (розгублений кашовар пішов на свіже повітря з ложкою), чоловік подивився крижаними очима на Мирона.
— Ви тоже.
— Що? — не зрозумів Мирон.
— Аставтє нас наєдінє!
Мирон напружився, він уже готовий був зчепитися з цим москалем, який невідь з якого дива отаманував тут над блудними вівцями, але Маруся торкнулася його руки й сказала, що так треба. Вони з отаманом мусять поговорити сам на сам.
Коли Мирон вийшов, отаман Дяков спитав:
— Как прошла опєрація?
Маруся подякувала